Читать «Твердиня» онлайн - страница 12

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої крові. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: надходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі вибруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад (щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла безформна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикалася нога, рука, чиясь потилиця… Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять… — Пліт рухався, норвежець збився. — Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… — Зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закатованих невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкірими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро… цього року спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дошці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що краще було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тільки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.