Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 2

— Слухняні діточки нічого не залишають у тарілках, — ніби неабияку новину, повідомила вона з порога. — Ваші тата й мами так тяжко заробляють на шмат хліба, що не доїдати — це просто злочин. Це насамперед, щоб ви знали, неповага до тата й мами. А по-друге, щоб ви знали, — неповага до самих себе.

Зінаїда Вартанівна зробила круглі очі й приголомшено, майже пошепки спитала Губченка:

— Ти не випив компот?!.

У компоті плавали ягоди смородини — напіврозчавлені й розварені. Таким же напіврозчавленим почувався Губченко. Він знав, що не випити компот не можна, і знав, що ніяка сила не змусить його зробити хоча б ковток.

— Ой, Зіно Вартанівно, він у нас такий до їди вередливий, — улесливо прошелестіла Ганна Іванівна. — Стіко всього не їсть!..

— Не хоче — хай не їсть, — залізом проскреготіла директорка. — Здохне від дистрофії. А компот він вип’є.

Губченко боявся відвести очі від понівечених ягід. Він не бачив, що діється в їдальні. Тільки рух голосів давав йому уявлення про те, що відбувається. Ось Зінаїда Вартанівна опинилася праворуч від нього.

— Ану, Ганно Іванівно, — гримнула вона.

Міцні, мов обценьки, руки виховательки схопили його вище ліктів і притисли до спинки стільця. Він заплющив очі, зціпив зуби й спробував вирватися. Даремно. Від Зінаїди Вартанівни не вирвешся.

«Усе одно не роззявлю рота», — подумав Губченко.

— Або сам роззяв пельку, або… — страшно промовила Зінаїда Вартанівна.

І її пальці зімкнулися на його ніздрях. Крізь заплющені повіки покотилися сльози, він відчув їх вухами, бо голова вже була задерта обличчям до стелі.

Він роззявив рота, щоб вдихнути повітря, й у горло йому потекла гидотно-липка, солодка й смердюча рідина.

— Нє, ну ти глянь, — обурено вигукнула Зінаїда Вартанівна. — Воно ще й ригає!

А воно справді повернуло весь обід, і не просто повернуло, а на довгу картату спідницю Зінаїди Вартанівни. Вона, забувши про педагогічний обов’язок, панічно полетіла до свого кабінету, гидливо розчепіривши кігті, мов сова. Вона нічого не сказала на прощання, але Губченко знав, що тепер на нього чекає. Всю тиху годину він проведе в темній комірчині в кінці коридора. Там його крики не заважатимуть спати решті — слухняним діточкам.

— Я його вмию, — спокійно сказала Оля, швидко вибралася з-за столу, взяла Губченка за руку й повела на подвір’я, до умивальників. Розгублена Ганна Іванівна навіть не встигла нічого сказати.

Там, біля довгої іржавої труби з дірочками, крізь які падали в жерстяні ясла репетливі цівочки води, вона й сказала йому:

— Я б цього не стерпіла…

І вони втекли крізь бійниці занедбаної оборонної споруди, яку збудували ще німці, аби не дати нашим можливості переправитися через Південний Буг.

Губченко пам’ятав, як вони сиділи за кущами смородини, як повз них пробігла Ганна Іванівна з кимось із працівників дитсадка (вже забулося, хто саме її супроводжував). Як вони дослухалися до грюкоту в залізні ворота спочатку Олині, потім Губченків, як надривався за воротами їхній Тобік, як потім, певне, вийшла з двору Шинкарчучка й сказала, що нікого вдома немає, що батьки на роботі, а малий у дитсадку, а хіба нє? А шо случилося? А батькам повідомили?