Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 21
Владислав Івченко
– Паничів, – підказав Бар-Кончалаба.
– Паничів. Суходолом не пройдеш, річкою – заплутано, але повітрям то можна!
– Ніхто не погодиться туди летіти! – скривився Бар-Кончалаба.
– А зараз спитаємо! – Понамка почала набирати номер. Ми дивилися на неї, як на рулетку у казино. Виграємо чи програємо? – Алло, Ігорьок, привіт, це Понамка. Слухай, а ти літаєш зараз? Та треба злітати в одне місце. Розумію, що грошей коштує. Як далеко летіти? Зараз спитаю, – Понамка подивилася на Бар-Кончалабу. – Скільки туди летіти?
– Та десь кілометрів двісті, не більше.
– Двісті кілометрів туди і двісті назад. Так, без посадки, просто дещо подивитися. Так, я розумію, що рахунок на тисячі. Гроші є, не хвилюйся. Коли можемо летіти? Завтра? Чудово! Так, купуй пальне, завтра вранці будемо у тебе! Звісно, з готівкою! Бай! – Понамка радісно подивилася на нас. – Ось бачите, а ви боялися, що не полетять! Полетять!
– Слухайте, а візьміть мене! – зненацька попросив письменник.
– Тебе? – Понамка посміхнулася, я відчув, що зараз погодиться, бо добра душа, то втрутився.
– Це коштуватиме грошей, – сказав серйозно. – Польоти – справа дорога.
– Добре. Скільки? Сто, двісті гривень? – спитав Бар-Кончалаба. Понамка закрутила головою в тому сенсі, що і так візьмемо, а я зареготав.
– Гривень? Та за двісті гривень тебе тільки в салон пустять посидіти! – поважно сказав я.
Я планував торгуватися, вичавити з нього хоча б сто баксів, але цей Бар-Кончалаба несподівано запропонував нам назвати суму.
– Половину вартості польоту. Це десь тисячі чотири гривень, – сказав я.
– А звідки ти знаєш, яка буде вартість? – не повірив Бар-Кончалаба.
– Бо я останні три роки сиджу на авіасимуляторах і знаю витрати пального по всіх літаках. У «Ан-2» витрата пального – літр на кілометр.
– Чому так багато? – скривився письменник.
– Бо «Ан-2» – старий літак, жере, як не в себе. Нам потрібно двісті літрів туди, двісті – назад, ще хоча б сотня літрів запасу. Півтонни це п’ять тисяч. А ще оренда літака, – пояснив я економіку.
– Добре, я згоден, – несподівано сказав Бар-Кончалаба. Навіть торгуватися не став!
– Гроші вперед, – я був суворий.
Він віддав сотні, які отримав від нас. І ще кілька зверху.
– Цього замало, – я розвів руками, мовляв, тільки вся сума вирішить справу.
– Решта в мене вдома. Ви ж на машині? Давайте заїдемо, я візьму гроші, речі і поїдемо. Добре?
– Добре, тільки я мушу пообідати, – сказала Понамка, якій, здається, сподобалося, як я відбив половину дороги.
– Тільки не тут. Занадто вбоге меню, – покрутив носом я.
– Чого? Сандвічі, горішки, чіпси! – Понамка любила нездорову їжу.
– Це отрута! Треба знайти нормальний заклад, – наполягав я.
– Біля мене є хороший ресторан. Недорогий, і добре готують, – запропонував Бар-Кончалаба.
– Поїхали! – миттю вирішила Понамка.
Ми підвезли письменника додому, він побіг збиратися, а ми пішли вечеряти. Точніше вечеряла Понамка, а я лише пив каву. Моїй добрій панні приносили все нові тарілки, які вона спорожнювала з дивовижною швидкістю.