Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 19

– До Києва, Красю, до Києва! Дзвони тому Бар-Кончалабі, треба зустрітися та побалакати про цих пацанів з шаблями.

Розділ 3

Поїздки та польоти

Я набрав номер, Бар-Кончалаба швидко відповів. Був готовий зустрітися. Домовилися, що увечері в Києві.

– Чудово! – Понамка несподівано вдарила по гальмах, машина зупинилася, я ледь не вилетів у лобове скло. Добре, що завжди застібав пасок безпеки.

– Що? – спитав її.

– Я не можу! Одягай! – вона кинула мені боксерські рукавички для набивання ударів. Сама одягла звичайні. – Виходь, виходь!

– Понамко, мені погано! – поскаржився я.

– Зараз стане добре! Виходь!

Я вийшов з авто, одягнув ці квадратні рукавиці, Понамка почала по них лупити. Машини, що їхали поруч, сигналили такій дивині на узбіччі. Понамка не звертала уваги, гилила і гилила.

– Ухиляйся! Атакуй, відступай! – крикнула вона. Танцювала навколо мене хвилин двадцять, я вже рук не відчував, а вона все била і била. Нарешті відстрибнула, зігнулася навпіл і важко дихала. Я теж був ледь живий. Плювався, хекав, схопився за серце. Понамка поплескала мене по плечу. – Молодець, поїхали!

Вона була задоволена, попленталася до машини. Поїхали далі. Понамка спитала про їжу. Зупинилися, і вона сіла обідати. Змела все за п’ять хвилин. Далі до Києва вже не зупинялися. Зустрілися з Бар-Кончалабою на Дарниці, зайшли у якийсь генделик. Понамка замовила два пива і чай для мене.

– То про що ви хочете поговорити? – спитав Бар-Кончалаба, високий тлустий чоловік з непевним поглядом.

– Про пацанчиків з шаблями і при оселедцях, які плавають по річці Снів, – Понамка любила питати прямо.

– О! Добре, – кивнув Бар-Кончалаба. – П’ятдесят баксів.

Ми подивилися на нього. Я думав, що це якийсь жарт. Але в нього був цілком серйозний вираз обличчя.

– Що? – скривилася Понамка.

– Моя консультація коштує п’ятдесят доларів, – трохи схвильовано пояснив Бар-Кончалаба.

– Якого хера? – прямо спитала Понамка.

– Бо я найкращий у цій країні фахівець по чудовиськах! То, звісно, мої консультації коштують грошей, адже я володію унікальною інформацією! – гордо заявив Бар-Кончалаба.

Я побачив, що зараз Понамка вмаже йому по пиці. Скандал у Києві нам був непотрібний, бо при Понамці пістолет і, взагалі, ми ж цивілізовані люди. То схопив її за руки і зашепотів, що гроші впишемо у витрати і цю консультацію оплатить клієнт. Понамка легко звільнилася від мене, зібрала руки у кулаки, але в останню мить роздумала бити.

– Добре, ми заплатимо, але твоя інформація мусить коштувати п’ятдесят баксів.

– У цьому не сумнівайтеся! – з полегшенням зітхнув Бар-Кончалаба, який, здається, відчув, що був на небезпечній відстані від власного заюшеного носа.

– То що це за люди? – насідала Понамка.

Бар-Кончалаба зніяковів, розчервонівся, опустив очі додолу.

– Вибачте, але гроші вперед.

– Ох ти ж диви, який торгаш! – здивувалася Понамка. – Красю, видай.

Я відрахував чотири сотні гривень, тоді це було півсотні баксів. Бар-Кончалаба з задоволенням сховав гроші у кишеню.

– Що ви хочете почути?

– Хто вони?

– Самі себе вони називають паничами. Це реліктова група запорізьких козаків, яка збереглася у віддалених районах ріки Снів.