Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 22

– Мені не подобається цей Кончалаба, – сказав я, почекавши, поки Понамка трохи вгамує свій голод. – У нього брехня в очах. Гнилий тип.

– Ну, може, і гнилий, але багато чого знає, – Понамка вже пила чай, і очі її посоловіли.

– Чого це він ув’язався летіти з нами?

– Йому цікаво, він же дослідник. Не хвилюйся, Красю, все буде добре. Злітаємо, подивимося.

– А далі що?

– Що?

– Як ми витягнемо звідти того хлопця?

– Ще не знаю. Можливо, доведеться десантуватися туди.

– Понамко, ти бачила, що це за люди! Вони відріжуть голову і прізвища не спитають!

– Так, люди жорсткі, це факт. Але ж я теж не подарунок. І взагалі, Красю, не бери дурного в голову. Полетимо, подивимося, що і як, потім вирішимо. Добре? – Понамка позіхнула.

– Добре, тільки ми зараз нікуди не поїдемо, тобі треба поспати.

– Ні, часу немає, – Понамка закрутила головою.

Я знав, що після такого столу їй потрібно поспати, думав, що робити, бо боявся стати жертвою водія, який заснув за кермом. На щастя, виявилося, що у Бар-Кончалаби є водійські права. То він сів за кермо, Понамка вляглася на задньому сидінні, і ми поїхали на Оклунків. У Понамки завжди був міцний сон, тому я скористався моментом, щоб розпитати Бар-Кончалабу.

– Як ці паничі ставитимуться до нас, якщо зустрінуть?

– Думаю, що не дуже добре. Вони зверхньо ставляться до чужинців.

– І вони завжди при зброї?

– Так. Завжди. З самого дитинства. Ще маленьким їм вручають іграшкові шаблі, які поступово робляться важчими. Коли дітям виповнюється дванадцять років, їм дають короткі шаблі і вони стають джурами. Джури ловлять рабів, чергують у куренях, а потім відправляються у башти на кордоні, де воюють з чудовиськами. Значна частина джур гине, а тим, хто виживає, вистригають оселедець і висвячують у паничі.

– Воюють з чудовиськами? Що це ще за чудовиська? – занервував я.

– Ну, це ж ріка Снів, дивний край, де все інакше, аніж у нас. Але не хвилюйся, ми ж будемо у повітрі, – не дуже переконливо заспокоїв письменник.

– А звідки ви знаєте все це?

– Я все життя вивчаю дива. Про «Сто чудовиськ України» чув?

– Ні, що це?

– Це моя книга, присвячена найцікавішим чудовиськам нашої Батьківщини.

– І де її можна купити?

– Ніде. Вона заборонена.

– Ким? – здивувався я, бо не чув, щоб книги забороняли.

– СБУ.

– За що?

– За дискредитацію іміджу країни. Нашій владі соромно і перед Заходом, і перед Сходом за те, що в Україні панують чудовиська, тому тема старанно замовчується. Про них не почуєш у ЗМІ, краще не згадувати про них в інтернеті, а книгу мою взагалі заборонили. Я два роки провів у тюрмі через неї.

– Ви сиділи через книгу? – здивувався я, бо зустрічав людей, які сиділи за вкрадену курку або взагалі ні за що, але щоб посадили за книгу!

– Так, через неї. Мене випустили за умови, що я забуду про чудовиськ.

– І навіщо ви вирішили полетіти з нами?

– Бо мені дуже кортить подивитися, що змінилося на ріці Снів.

Далі він почав розповідати, як два роки сидів у СІЗО. Не брехав. По різних деталях дуже легко зрозуміти, чи людина дійсно сиділа, чи переповідає з чужих слів. Він сидів. Розхвилювався, запалив цигарку. Ми мчали нічною дорогою. Я задумався про цю справу і заснув.