Читать «Химери Дикого поля» онлайн - страница 184

– Придушувати буде нікому.

– Що? Красю, що ти верзеш? – Понамка схопила мене за петельки і струснула. Вона була сильна і роздратована.

– Бо всі курені будуть знищені.

– Що?

– Ти ж чула про «Су-24». Це такі штурмовики, кожен з яких може нести кілька тонн бомб та ракет. Кожен літак буде мати ціллю один, максимум два курені. Паничі не чекають удару, вони на ніч всі зберуться у куренях. І там знайдуть свою смерть. Бомби та ракети розтрощать курені та фортеці. Більшість паничів загине там. А якщо комусь пощастить вціліти, то їх вже будуть добивати натовпи повсталих рабів, яких мусить підбадьорити вигляд зруйнованих куренів. За кілька годин все буде закінчено, Січі не стане.

– Чому ти радієш? Ти що, не розумієш, що не стане і нас? Раби нас знищать! – закричала Понамка.

– Ми втечемо.

– Як?

– Зробимо засідку біля збитого гелікоптера. За ним обов’язково прилетять, хоча б щоб забрати тіла та документи, знищити залишки. Ми нападемо із засідки. І втечемо звідси. Я хочу повернутися додому, у своє життя, і забути ці жахи. Ти зі мною?

Понамка подивилася на мене.

– Ти міг би стати паничем! – закричала вона.

– Я заморився виживати, а ще більше заморився вбивати. Після Великої крові я не хочу тут залишатися.

Мої слова боляче вдарили Понамку. Вона хотіла щось сказати, але тепер кривилася, стогнала, крутила головою. Про щось думала.

– Я не можу їх покинути, – нарешті сказала Понамка.

– Ти залишаєшся? – скривився я від розчарування.

– Ні, але я не можу їх зрадити. Вони ж мені як брати. Бойові побратими!

– Їх вже не врятувати, Понамко! Нічого не поробиш. Давай спробуємо врятуватися самі, – сказав я.

– Тоді я загину з ними. Прощай, Красю, – Понамка під’їхала до мене і обняла. Вона плакала. Ніколи я не бачив, щоб вона плакала, хіба зі сміху.

– Понамко, що за дурня? Це – криваві вбивці! Вони різали дітей, вбивали вагітних жінок! Якого біса ти мусиш гинути за них!

– Ми билися пліч-о-пліч.

– Вони ледь не стратили тебе!

– Вони – справжні бійці.

– Понамко, ти нічого не зміниш! Благаю, давай повернемося разом!

– Мій заповіт у сейфі. Я ж юрист, я не могла без заповіту. ТОВ «Хаос» залишається тобі. Спробуй не зганьбити мого прізвища, Красю. Бувай.

Вона нагнала коня і помчала у бік Застави. Я відчув, як почало гепати у грудях серце. І в мене виступили сльози на очах. Наче якесь дурне романтичне кіно. Ага, оце зараз я плюну і помчу за Понамкою, щоб врятувати Січ. І врятую. Гепі-енд, мені вистригають оселедець. Хер вам! Я не збирався брати участь у цій маячні! Повернутися додому і жити нормальним життям, а не борсатися по шию у крові, як доводилося тут! Ні! Тут не кіно, тут життя, страшне, нелюдське життя! Я не збирався ризикувати, щоб рятувати цих клятих паничів, рабовласників і душогубів! Жінконенависників і підорасів! Ні!

Я все вирішив, але наступної миті вже мчав навздогін за Понамкою. Мчав, бо колись вона врятувала мене. Коли я повернувся з колонії і не мав нічого, окрім туберкульозу. Вона дала мені роботу, житло, шанс вижити, подарувала друге життя. Потім і я допомагав їй, і вона мені. Можна було б рахувати, хто кому більше, але життя мені вона врятувала.