Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 7

Зараз я міркую про велику силу думки, а отже, підсвідомого в житті. Бабуся це відчувала, знала про це? І згадую біблійне: «Всіляке таємне стане явним». І далі бабусі Пелагеї: «Ти ще тільки зле подумала, а вже гаддя в лісі заворушилося».

Чи не тому вона твердила, що такі важливі перші хвилини в житті людини, перші слова, звернуті до маленької істоти, перші речі, які має робити жінка, звівшись на ноги після пологів:

– Подивися, ци хата заметена, як ни була, попроси, хай хтось теє зробить;

– Глєнь у вікно, навіть як вечір ци ніч надворі, шукай зірку або квітку;

– Зведи очі до образу Божого;

– Подєкуй матері, що тебе народила;

– Душа дитяти, що в хрещенні з’явиться, за тобою слідкує.

Звісно, тепер пологи приймають професіонали-лікарі, але чи не зводиться все до механічного, сказати б, процесу? З акту появи нової людини зникає душа, духовність, може, тому так багато травм, каліцтв, діти народжуються з вадами, що впливають на все подальше життя?

І нарешті ще один момент. Бабуся розповідала, що було кілька випадків, коли народжувалися мертві діти. Точніше, не мертві, а ті, що не закричали одразу, не подали ознак життя. Одним із таких був автор цих рядків. Коли в мами пізнього осіннього вечора розпочалися перейми, тато був відряджений з нашого Кусого хутора в село. Бо, за традицією, приймати пологи могла й мати породіллі чи сестра, а от бабити, проводити завершальну частину дійства могла тільки спеціально запрошена бабниця – жінка з іншої сім’ї. І тато поночі почимчикував у село, до нашої родички баби Наталки. Потім із гумором розповідав, як кілька разів потрапляв у болотяні пастки, як поспіхом із кладки зісковзнувся, отож прийшов у Кузли, куток, де жила баба Наталка, геть із замоченими ногами. Назад ішли удвох, а що ніч була темна, хмарна, до того ж вітряна, то хоч стежки були знайомі (від хутора до села – два кілометри), то теж обоє позамочувалися. Баба Наталка встигла на той час, як пологи вже почалися. Обоє й приймали дитя, яке не закричало.

– Господи, мертве, – зойкнула породілля, моя мама Оксана.

– Без паніки, – наказала баба Наталка.

І обоє бабусь (а їм тоді тільки трохи за п’ятдесят перейшло) взялися, кажучи по-сучасному, масажувати груди, серце новонародженого, а бабуся Палажка – вдихати повітря через ротик. І хлопець зарепетував, розриваючи повітря й ті хвилини, що поздавалися мамі вічністю.

Мені здається, я бачу, як стоять коло дерев’яного ліжка двоє жінок, що боролися за моє життя – статна красуня бабуся Наталка і невеличка, та завжди мовби сповнена якогось незримого сяйва бабуся Палажка. Царство їй небесне й велика подяка.

Бабуся згадувала ще одні такі пологи, коли – тепер уже дівчинка – не закричала одразу. І вона теж масажувала, дихала в рота. І вже охопив відчай, поклала поруч себе, щоб передихнути. Й тут почула слабенький поштовх, як виявилося, то ворухнула ніжкою новонароджена.

– Молода я тоді була бабниця, чуть з ума не зійшла од розпачу, – згадувала бабуся. – А як побачила – заворушилося дитєтко – світ раптом посвітлішав. І дитє ни заплакало, а заспівало, так мині здалося.