Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 5

Володимир Лис

Загадковий сивий дід

Іванька Полапський згадується ще й з іншого приводу. На Поліссі існує легенда про старого-старого, сивого (чи білого) як голуб діда. Дід той не вельми акуратний, в нього вічно шмарклі течуть, зашудраний (розпатланий), ходить із костуром, бочком, ледь накульгуючи. Просить копієчку й пампушечку: хто дає, той знаходить потім під порогом чи біля воріт, або й ще десь пригоршню, чи й дві золотих чи срібних монет. Якщо ж йому відмовляють, то починають у хаті речі пропадати, хворіє і гине худоба, а то й трапляється пожежа. Можливо, не тільки із співчуття, а й знаючи цю легенду, Іваньці не відмовляли в копієчці або й годували. Часом діти дражнилися з Іваньки, то він грозив палицею, на яку спирався, іноді якось по-чудернацьки лаявся, а після того ставав і гірко-гірко плакав. Раз я чув цей плач, і він був дуже схожий на дитячий.

При тому чоловік повторював:

– Обідили, обідили Іваньку.

Це ж казав, якщо хтось зупинявся й питав, чого він плаче. І ще:

– Обідили, обідили Іваньку, сміються, ни дали копієчку.

Як це поєднати з розумним поглядом, з бесідами про життя, які він часом заводив з людьми, – не знаю.

В легенді ж про старого, сивого й шмаркатого діда розповідається, що він, зустрічаючи когось на дорозі (найчастіше найбіднішого), сміявся й обсипав монетами з латаної-перелатаної торбини, та не «копієчками», а справді золотими монетами. Часом казав:

– Ти позначений. Мушу обдарити.

Що означали ті слова – ніхто не знав. Позначений долею, Богом? І на чому та мітка? Може, то Дід-Доля?

Відчуття хутора й світу

Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі Згорани, далі 41 рік – на краю лісу, за два кілометри від села, на хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю після дозволу польського уряду жити на хуторах. За своє життя бабуся була кілька десятків разів у місті Любомлі, раз у Володимирі-Волинському, ще, згадувала, в молодості на прощу до Почаєва ходили. Ну, і до родичів у сусідні села Полапи, Куснище, Перешпу, Сильно, Пехи, Положево навідувалася, зазвичай пішки, рідко на возі. Може, й ще десь була, про те не відаю.

Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших людей про бабусю, я розумію, що, провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора як частини чогось невимірно більшого, може, світу, а може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в ньому. Зрештою, можна сказати, що вона мала свій власний космос.

Отож, деякі міркування бабусі Пелагеї:

– Малою мені здавалося, що наше сило вельми велике. Що ото десь там, за крайньою хатою, світ уже кінчається. А потім зрозуміла, що там тико починається. Світ розбігатися став, і скіко людина б не бігла – не здожене.

– Великий Божий світ, у нім людина маленька, та часом здається, що теї всі зірки просяться погрітися до хати, а мо’, й у ній посвітити, як зігріються.

– Нащо людині багацько всякої всячини, так собі міркую, як у неї небо є, цілісінький світ, тико треба до себе впустити.