Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 8

– А як заболіє маленьке дитєтко, тре’ матері перейти дві стежки, що разом сходяться, і сказати: «Матінко Божа, що всі стежки знаєш, подаруй отую їдну моїй дитині, вона ще її не сходила, ще ни ступала, ніжками ни зігрівала. Ни пошкодуй, Матінко, свеї стежки, ни забирай дитєтко нихожене, ниспіване, ниголублене. Хай летять болесті на штири волості й за вітром розвіються, прошу тибе, Богородице, як би за сина свого, то чув усей світ, а я тибе прошу, милостива, почути. Амінь».

Два сонця, два корені, дві гілки

Ставлення до батьків, до пам’яті предків, до родових традицій посідало особливе місце у світогляді й системі моральних цінностей бабусі Пелагеї.

Запам’яталося, з якою особливою, сказати б зворушливою ніжністю вона ставилася до своєї мами Пріськи. Її мама, а моя прабабуся прожила довге життя й померла на 96 році. Була вона за моєї пам’яті теж тихою й мовчазною, доброю до нас, правнуків, аж до останніх літ земного буття дуже працьовитою, лише в останнє п’ятиріччя, вже за дев’яносто, страждала тим, що тепер називають хворобою Альцгеймера – поступовою втратою пам’яті. Мене, вже підлітка на той час, дивувало й навіть лякало, коли прабабуся, як я приходив з села на хутір, питала: «А чий же ти будеш, хлопчику? А як тибе звати? А хто твоя мати, дитинко?» Бабуся в таких випадках казала:

– Не дивуйся, Володьку, бабина пам’ять у вирій полетіла швидше за неї. Пташки тоже чєсом летять і ни вертаюця.

Пам’ять як птах, що летить і приносить у дзьобі поживу для людини, – цей образ, на мій погляд, один із найбільш вражаючих серед багатого на образи, часом вельми парадоксального мислення бабусі Пелагеї.

А ось її думки щодо роду:

– Хто свій рід ни памнятає, того стежка у світ не пускає.

– Хто свій рід ни пам’ятає, в того й колодязь усихає.

– Рід як велике дерево.

– Скіко памнять про рід – такий широкий світ.

Якось я почув од бабусі:

– Мати і батько – два сонця, два корені, дві гілки.

Вона пояснила:

– Всяко буває. І мати з батьком часом злі й несправедливі. Тико ж сонце тоже за хмару ховається, а чєсом і затменіє лучається. Тико ж від того ни перестає гріти? Чого світло навіть у хмарний день? Бо десь там сонце. От вирушиш у світ, батько й мати все одно тибе гріти будуть.

І далі:

– Людина ни сама по собі, а з родовим корінням. Як дерево ни росте без кореня, так і людина. Два найбільших корені – то батько й мати. І крила, як у птахи, – два. Бо батько уму навчить, а мати – серцю, котре ни тико з лівого боку в людини, а там, де серце серце й чує – своє й чуже.

Оте «де серце серце чує» врізалося у пам’ять.

Шаноба до тих, хто дав тобі життя, казала бабуся, то не тільки те, як ти їх слухаєшся. То те, що ти про них у душі носиш, відсіюючи полову злості, щоб лишились зерна любові.

Суха пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість, прикрощі, яких тобі завдали.

Така пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.