Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 41

Усе це сприяло народженню поезії, але й страхів, моторошних історій і легенд. Існувала й легенда про Велику Відьму. Супервідьму, котра збирає час од часу всю нечисть. Котра командує тою зловорожою силою й дає вказівки. Яка періодично насилає на ту чи іншу частину Полісся якусь біду.

Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія.

Бабуся Пелагея називала відьом нещасними жінками. Твердила, що нечистої сили серед людей не буває. Хіба що коли змусить зла сила людину в когось перекинутися. Що світ нечисті – то зовсім інший світ.

Проти нього помагають молитва, хрест, свячена вода, свічка. А ще – певність у тому, що людина сильніша за нечисть. Бо з нею Бог. Бо з нею, казала, сонце і небо. Вони й помагають також. Не бійся відьми. Хрестися і дивися їй в очі. Од чесної людини сама відступить, бо зрозуміє, що то не її людина.

Віра в різноманіття цього світу, наявність у ньому таємничих, незбагненних сил, віра в перемогу добра над злом – то також частина світогляду бабусі Пелагеї. Він, цей світогляд, сам по собі був гармонійним, і в той же час складним і певною мірою загадковим. Сам був скарбом, як і особистість тієї, якій належав.

Лисиця

Восени 1955 року біля нашого села Згорани виникло загадкове явище. Людей, котрі верталися з поля, біля мосту через невеличку Бригадєрову річку перестрівала лисиця. Траплялося це ввечері, коли вже сонце сідало за сільські тополі, але було ще трохи-трохи видно. Або ж рано-вранці, коли ледь сіріло. Свідками зустрічі з незвичайною лисицею були зо два десятки людей. Могло бути й більше, та лисиця перестрівала тільки одиноких перехожих, котрі верталися з колгоспного поля, з лісу, до якого ходили за грибами чи журавлиною або йшли туди. А згодом, коли чутки про лисицю посіяли в селі легку паніку, люди старалися вернутися до заходу сонця або ж не виходити з села рано-вранці.

Як ви, певно, здогадалися, лисиця була незвичайна. Тих, кого перестрівала, вела за собою. Наче з’являлась якась невидима сила, що наказувала йти за нею. В декотрих виникало бажання зловити лисицю, котра була зовсім близько і наче дражнилася: «Ану ж бо, спіймай!» І люди пробували ловити або ж покірно йшли за звіром, доки не отямлювалися. А приходили до тями, скидали полуду з очей далеко в полі чи в лісі або ж на кладовищі, розташованому на краю села, метрів за триста-чотириста од мосту. У двох випадках люди (в одному – чоловік, в другому – жінка) виявилися зовсім без одежі.

Лисиця, казали, повертала голову й начеб посміхалася. Пішли чутки, що, відвівши від мосту, вона перетворюється у вродливу дівчину, яка веде-манить за собою. Коли ж чоловік чи хлопець наближався до неї, дівчина сміялася, а далі знову ставала лисицею і зникала. Наче гіпноз (навада) одразу на людей напав.