Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 19
Володимир Лис
Прикметою смерті од блискавки є бажання людини попрощатися з рідними без видимої причини й відчуття вини перед родиною й тими, кого колись образив, ще за тиждень-два до смерті. Якщо таке з’являється, той чоловік чи жінка в грозу має не йти від дому, а застала гроза в полі – лягати в траву, накриватися зіллям, листом і повикидати все залізне. Так можна спробувати обдурити ту силу, що вже йде до людини.
Кіт знає, коли людина боліє, приходить, тулиться, хворобу мовби собі забирає. У нас казали: потому односить за село й викидає. А мо’, кіт і знає щось таке, що людині ни дано. Перед смертю кіт тулиться, чує, що має одійти людина, що баба в білій рядюжці десь близько ходить, одганяє неї, хоче захистити людину, шкода йому, а сказати ничого ни може. Али ни лякайтеся – од всякої хвороби кіт може врятувати, у нім тая мудрість, що нам ни доступна.
Свербить права рука – до зустрічі, потиску, ліва – до прибутку, хтось щось покладе в руку.
Ніби «горять» щоки, тимчасово, без температури – хтось про тебе говорить, обговорює, вуха «горять» – добре, якщо лоб – дуже добре.
Ніби гуде піч – до чогось підштовхує, нагадує про щось.
Якщо вперше побачив навесні боцюна (лелеку) в польоті – буде дуже щасливим рік, стоїть на гнізді – рік так собі, не вельми вдалий, а якщо сидить вперше побачений – важкий рік, із втратами.
Знайти гроші з першого разу в пиріжках, спечених на Сорок святих (22 березня), – а клали лише у кілька пиріжків (їх, до речі, завжди пекла бабуся) – на щастя, прибуток, знайти просто за другим, третім разом – теж прибуток, але менший, як і удача.
Побитий посуд, особливо череп’яний, – на щастя, фарфоровий («панський», казала бабуся) – на втрату, скляний – до віддаленої удачі.
Не засмічуйте душу
Прокльони завжди були невід’ємною частиною сільського життя, особливо сільського жіноцтва, охочого до сварок, – за межу, що раптом од сусіда почала з’їжджати, за сусідську курку, що забрела в город, за недобре око й чутку, з третьої чи четвертої хати принесену…
Скільки пам’ятаю, бабуся кляла дуже рідко. Дивні то були прокльони. До курей, котрі розгребли грядки:
– А щоб вам чоботиська на ноги повдягало.
До кішки, що до тарілки полізла:
– Киш, окаяна! А щоб до тебе щурисько посватався.
Часом нишком щось кидала на адресу діда, який на неї руку підняв:
– Та хай руки тобі патичками стануть.
Взагалі ж не сприймала бабуся прокльонів. Доньку не раз стримувала й того ж діда:
– І Бога ни боїшся, а чорта кличеш? Прийде й на плечі сяде, то згорбишся.
Кілька її думок:
– Од прокльонів душа в’яне, як стебло од жари.
– Слово, спересердя кинуте, – язик виплюнутий, ни його, ни доброго слова ни найдеш, скіко б не говорила.
– Як проклясти хочеться, вщіпни сибе і раз, і другий, доки сльоза ни з’явиться – вона лихе слово змиє.
– Найліпше хай буде – поклєв і забулося. Щоб ни було так – вороняки літають коло хати й літають, каркають і каркають.
– Хочеться нидобре слово мовити – поклади в рот дрібку солі. Як затрусить – клін виходить з тебе.
– На тибе кленуть – повернися лицем до того боку, куди вітер віє.