Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 49

Якби це почула кузина Стіклс, то вона остаточно впевнилась би, що Валансі пропала з душею і тілом. Але стареча галантність Абеля зовсім не образила Валансі. На додачу, то був чи не перший комплімент, який вона почула за своє життя. Інколи вона підозрювала, що в неї гарні ноги, але ніхто раніше про це не говорив. У родині Стірлінгів ноги були табу.

Галасливий Абель повів Валансі до кухні. Там на канапі лежала Сіссі Ґай. Дихання її було прискореним, запалі щоки покриті дрібними червоними плямами. Валансі кілька років не бачила Сіссі Ґай. Тоді вона була такою вродливою, маленькою дівчиною-квіткою, з м’яким золотистим волоссям, тонкими рисами обличчя і великими гарними блакитними очима. Тепер же Валансі вразила зміна її вигляду. Невже ж це ніжна Сіссі — оце бідолашне створіння, схоже на зів’ялу квітку? Вона виплакала свою вроду крізь очі — і вони стали величезними, надто великими для схудлого обличчя. Коли Валансі востаннє бачила Сіссі, ці змучені трагічні очі виглядали як прозорі тінисті сині озера, тоді вони аж бризкали радістю. Контраст був настільки жахливим, що власні очі Валансі наповнилися слізьми. Вона опустилася на коліна перед Сіссі й обійняла її.

— Сіссі, кохана, я прийшла доглянути за тобою. Я залишуся з тобою аж… доки ти захочеш.

— Ой! — Сіссі охопила шию Валансі своїми тоненькими руками. — Ой, ти ЗАЛИШИШСЯ? Мені так самотньо. Я даю собі раду, але це так САМОТНЬО. Це було б як у небі — мати когось біля себе — такого як ти. Ти завжди була — така добра зі мною — колись.

Валансі притулила Сіссі до себе. Раптом вона почулася щасливою. Тут був хтось, що її потребував, кому вона могла допомогти. Більше вона не була зайвою. Все старе відійшло, все стало новим.

— Багато що визначене наперед, але стаються і щасливі випадки, — сказав Галасливий Абель, задоволено пихкаючи люлькою в кутку.

РОЗДІЛ XVII

Вже після тижня у домі Галасливого Абеля Валансі мала таке відчуття, наче довгі роки відділили її від колишнього життя та давніх знайомих. Минуле помалу тануло, перетворювалося на примару, — проминало, щоб ніколи не повернутися.

Вона була щасливою. Ніхто не загадував їй загадок, ніхто не змушував уживати лілові пігулки. Її не називали Досс і не лякали застудою. Не треба було шити клаптикові ковдри, поливати обридлі фікуси чи терпіти напади крижаного материнського гніву. Вона могла залишатися на самоті, коли заманеться, лягати спати, коли заманеться, чхати, коли заманеться. Під час довгих прекрасних північних сутінків, коли Сіссі засинала, а Галасливого Абеля не було вдома, вона годинами сиділа на хистких сходах ґанку, дивлячись на пагорби, закутані легкою ліловою імлою, слухаючи, як ласкавий вітер співає дико-солодкі мелодії поміж молоденькими ялинками, і вдихаючи п’янкий аромат нагрітих сонцем трав, аж доки темрява не покривала всю околицю, наче свіжа та приязна хвиля.

Іноді пополудні, якщо Сіссі почувалася досить сильною, вони йшли до лісової галявини і милувалися дикими квітами. Ніколи їх не зривали. Валансі читала Сіссі заповіді Джона Фостера, що видалися їй священним письмом: «Жаль зривати лісові квіти. Без зеленого мерехтіння вони втрачають половину свого чару. Єдиний спосіб насолодитися ними — це знайти їх там, де вони ховаються, довго ними милуватися, а потім залишити їх, оглянувшись на прощання, і забравши з собою лише чудовий спомин про їх звабу й аромат».