Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 44

Люди вислухали голову Роду й зважили на його мудрі слова. А потім ще трохи погомоніли та й розійшлися готуватися до завтрашнього походу.

Коли ж галявина перед домом зовсім спорожніла, Велимир підійшов до колоди, на якій сидів замислившись Чеслав, і, присівши поруч, тихо сказав:

— Є в мене підозри, Чеславе, що це Буревой нам звісточку шле за дочку свою. Дорога вона йому. Не заспокоївся. Розшукав, видно, її в нас.

— Не повинно того бути. Я сліди добре плутав, коли повертався з нею, — загарячкував Чеслав, але під кінець його слова були не такі вже й упевнені.

— Плутав, плутав, та, видно, не заплутав. А інакше чого б оце в тебе стріляли? Ох і кашу ти заварив, сину!

— Що ж робити, батьку? — глянув на батька Чеслав.

— Те, що я й говорив: доведеться повернути дівку.

— Цьому не бувати. Я її дружиною назву, — розправив плечі Чеслав.

— Її тепер навіть бранкою залишити не можна, дурню.

— Мені не потрібна бранка…

— А тебе ніхто й питати не буде. Зв’яжуть, як сніп, а її батькові повернуть, — відрізав Велимир.

— Я тепер маю право голосу. У Ради Роду рішення проситиму. Нехай старі своє слово скажуть. А Колобор у Великих запитає.

У суперечці батько й син схопилися зі своїх місць. Тепер, стоячи один проти одного, розпаленілі незгодою й обопільною впертістю, вони як ніколи були схожі між собою.

— Неслух! Тобі мало, що Сокола встрелили?! На весь Рід, на все городище біду накликати хочеш?! — Куди й поділася звичайна стриманість Велимира. — Через дівку погану, чужинку. Хочеш, щоб тебе теж прокляли, як і їхній поганий рід?! Через примху?! Я сказав: не бувати тому!

— Тож і я своєму слову хазяїн! — викрикнув прямо в обличчя батькові Чеслав.

— Не коритися батькові здумав?! — заревів доведений до кипіння Велимир і, не стерпівши такої відвертої неповаги, смачно вгатив синові по шиї.

Чеслав схитнувся, але встояв. Зненацька в запалій тиші почувся якийсь звук, начебто хруснула суха гілка, на яку наступила необережна нога. Чоловіки, забувши про свою суперечку, враз обернулися в слух.

— Хто там? — виждавши якийсь час, гукнув Велимир.

У відповідь — тиша. Ця раптова завада дала чоловікам час охолонути. Велимир зробив кілька кроків убік, постояв, дивлячись кудись у далечінь, і, трохи помовчавши, з болем вимовив:

— Зрозумій, я тобі поганого не бажаю, Чеславе, тільки добра… Якби тільки знав, який ти мені дорогий, синку!.. Піду сторожу перевірю. Бачиш: напасть за напастю. — Велимирові самому було соромно за свою гарячність.

Підійшовши до сина, він поплескав його по плечу й додав:

— А ти от що: біжи за Марою та, як зовсім стемніє, приведи її до Сокола, щоб ніхто не бачив. Без неї не обійтися старому. Та оглядайся там, стережися, щоб знову на стрілу не нарвався.