Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 43

У городище вони поверталися утрьох. Чеслав бачив, як приємно й радісно було батькові, коли зустрічні вітали його з посвятою сина, а вслід їм чулися захоплені перешіптування й побажання.

— Ми вже чекали-чекали. Ох, і заждалися! Усі давно повернулися, а вас усе немає й немає, — сплеснула руками, зустрівши їх коло дому, Болеслава.

— Та наш герой так замурзався, що ледве відмили, — пожартував Ратибор. — Довелося піском терти, — і потер брата по лисій голові.

Болеслава палко обійняла й розцілувала свого улюбленця. На її очах блиснули сльози радості.

— Як же я тривожилася за тебе, синку, — не вгавала жінка. — Весь день просила в Лісу допомоги тобі. Змучилася вся!..

— Ну досить, Болеславо, цілий — і добре, — роздратований гучними вітаннями, пробурчав Велимир. — Нема чого людям потіху влаштовувати. Веди в дім та годуй чоловіка.

Болеслава, витираючи очі, поспішила в дім. Чоловіки пішли за нею. Біля порога Чеслав помітив Неждану.

— Кажуть, ти вовка чималого добув? — зненацька запитала вона.

Чеслав навіть онімів із подиву. Уперше за весь час викрадення дівчина зважилася запитати його про щось.

— Добув… — тихо відповів він і показав їй лапу звіра.

— Великий! — оцінила Неждана.

— Я просив у Великих за нас із тобою…

— З вовками в тебе, схоже, краще виходить, — Неждана, суворо глянувши на нього, відвернулася й пішла в дім.

Чеслав, немов облитий цебром холодної води, відчув, як радість від його нинішньої перемоги над звіром та у випробуваннях струменями витекла в землю. Зціпивши зуби, він увійшов у дім.

Досхочу наївшись різноманітних страв, що приготувала для улюбленця хазяйновита Болеслава, Чеслав відчув, як утома, що накопичилася більш ніж за добу, непосильним тягарем налягла на нього. Підтримуваний братом, він пішов на сінник і, ледь торкнувшись м’якого ложа, заснув міцним чоловічим сном.

Прокинувшись, хлопець не одразу зрозумів, що надворі — день чи ніч. З подвір’я чулися збуджені голоси, і скрізь відчувалася якась незвична метушня. Вибравшись із сінника, Чеслав побачив, що проспав майже весь день і надворі господарює вечір. Але чому такий галас? Раптом він помітив чималий натовп біля їхнього дому.

Звістка про те, що Сокола поранили, птахом облетіла все городище — цікаві вісті не лежать на місці. Його знайшли на узліссі, недалеко від частоколу, зі стрілою в спині. Очевидно, поранений десь у лісі, він доклав чимало зусиль, щоб дістатися до житла, і, уже майже дійшовши, спливаючи кров’ю й страждаючи від болю, знепритомнів. Сокола перенесли в його хижу, але спроби привести його до тями поки що були марними.

Від цих розмов і перешіптувань Чеслава наче колодою вдарило під дих і заціпило. Він зрозумів, що Сокіл намагався розшукати в лісі того, хто стріляв у нього напередодні, і сам став жертвою стріли підступного вбивці.

Поранення Сокола не на жарт стривожило поселенців. Гарячі голови закликали Велимира негайно вислати загін на пошуки розбійника. Той, вислухавши всіх, розважливо зауважив:

— Сонце вже майже опустилося за ліс. Ще трохи — і настане ніч. Кого в темряві ми зможемо знайти? Пні та корчі? Якщо вражина досі в нашій окрузі нишпорить, то його й завтра розшукати зможемо. А якщо втік, то в пітьмі сліди його все одно не знайдемо. Ось зійде ясне сонечко і з благословення Даждьбога Великого підемо на пошуки поганина чи поганих, якщо їх зграя.