Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 46

— Непритомний він.

— Знову за ваш частокіл іти треба?.. — відповіді не чекала, бо знала й сама: треба!

Мара, заглянувши у свої таємні засіки, ступи, горщики та горнятка й зібравши якихось трав, до того щось повсякчас шепочучи собі під ніс, поклала все це в хустку і, міцно зав’язавши, наказала Чеславові:

— Веди!

Юнак, вихопивши палаючу головешку з багаття, пішов до виходу з печери. Мара рушила слідом.

Біля воріт городища Чеслав, ухнувши пугачем, подав сторожі знак відчинити.

— Кого там по лісі вночі носить? — почувся з-за воріт сердитий голос рудого Борислава. Сьогодні була його черга вартувати. Аби виглядати дорослішим та поважнішим, він намагався говорити низьким голосом і якомога суворіше.

— Це я, Чеслав, — відгукнувся юнак.

— Заходь. Велимир казав, що ти прийдеш.

Ворота відкрилися.

— Я не сам, — попередив Чеслав, пропускаючи вперед Мару.

Побачивши жінку, Борислав заступив їй дорогу.

— Ти ж знаєш, що їй не можна сюди заходити. Вона вигнана. Рада Роду й Колобор…

— Припни язика, цвіркуне! — цитькнула на нього Мара. — Ось скрутить тебе болячка, приповзеш до мене й благатимеш, щоб допомогла. Подивлюся, чи згадаєш ти тоді, що я вигнана.

— Це для Сокола! — Чеслав готовий був кинутися в бійку.

— Пусти її, Бориславе, а то ще яку біду від неї вхопимо, — з побоюванням у голосі приєднався до розмови побратим Борислава — довгий Серга. — А коли що — ми її не бачили.

Борислав, трохи пом’явшись, відступив.

— Ось і добре, дітки, — солоденьким голосом сказала Мара й увійшла до городища.

Тихцем та нищечком крокуючи поселенням, Чеслав і Мара дісталися до хижі старого Сокола.

— Почекай, Маро, я спершу подивлюся, як там усередині, — тихо мовив Чеслав знахарці й увійшов до оселі.

Переступивши поріг і розігнувшись, юнак ледь не зачепив головою стелі, яка, здавалося, причавила вросле в землю житло. У тісній, крихітній хижці з густою напівтемрявою марно боролася, ледь жевріючи, жменя хмизу у вогнищі. Чеслав не одразу побачив розпростертого на покуті Сокола та дві схилені над ним постаті. Помітивши юнака, одна з них рушила йому назустріч. Це була Руда, дочка Сокола і єдина господиня його дому. Дружина старого мисливця вмерла років із десять тому, і тепер у його житті якщо й було щось дороге, то це дочка.

— Здрастуй, Чеславе! — роздивившись, хто прийшов, лагідно привітала гостя дівчина. Було видно, що її очі опухли від сліз. Але в присутності сторонніх вона намагалася стримуватися й бути гостинною господинею. — Проходь, не стій на порозі.

— Як батько?

Руда сумно похитала головою. Тільки тепер, коли очі звикли до півтемряви, Чеслав зміг розгледіти другого, хто стояв біля ложа пораненого. Це був волхв Колобор. Здавалося, він зовсім не помітив парубка. Щось тихо бурмочучи, але так, що слова неможливо було розібрати, волхв повільно погойдувався. Очі його були заплющені.

Сокіл лежав на ложі якийсь незвично спокійний і нерухомий. Його бліде, знекровлене обличчя здавалося вже не таким лютим. А волосся, що стирчало навсібіч, робило його якимось трохи дивакуватим та глузливим. Дихання пораненого було важким, нерівним, свистячі хрипи час від часу виривалися з горлянки.