Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 42

— Оце гарно! — Чеслав не втримався й, як дітвак, зробив кілька випадів, граючи в повітрі новим ножем.

— Славна зброя! — заворушилися найближчі кущі, і з них з’явився Сокіл.

Незважаючи на чималі роки, проведена в безсонні ніч ніяк не відбилася на старому мисливцеві. Він був так само свіжий і бадьорий, начебто тільки встав із ложа.

— Тебе й сон не бере, Соколе! — привітав старого Велимир.

— Спати — час губити. А він же, як вода в річці, біжить. Я от зілля приніс Чеславові рани змазати. Швидше загояться, — простягнув Сокіл горнятко з якоюсь темно-буро-зеленою мастю з різким запахом трав і ще чогось, відомого тільки старому мисливцеві.

— Дякую, Соколе, — Чеслав зняв сорочку, і наставник разом із Ратибором натерли його зіллям.

Свіжі рани пекли й боліли, але Чеслав навіть не охнув, коли їх тривожили грубі чоловічі руки. Не личило йому тепер звертати увагу на такий дріб’язок. Та під дією масті біль поступово почав вщухати.

— Дякую тобі за науку сина, Соколе, — щиро подякував Велимир.

— Може, тепер менше запитаннями-загадками дошкулятиме, Лісовик його забери, — смикнув себе за вус Сокіл. — А то, як навчився говорити, так продиху не давав. А що? А де? А як? А навіщо? — густо засміявся наставник.

— Та якби не я, то тобі, Соколе, і поговорити в лісі було б ні з ким. Але загадка в мене для тебе все одно є. — Чеслав простягнув Соколові стрілу, що напередодні ледь не обірвала його життя. — У мене вчора під час полювання стріляли.

— Оце так! — видихнув Ратибор.

Чоловіки спохмурніли й насторожилися.

— Одна була? — Сокіл узяв у Чеслава стрілу й почав уважно вивчати.

— Одна. Стріляли з куща. Хто, я не бачив. Його вовчиця злякала. Та і я прудким був, — не зміг утриматися від похвальби Чеслав, та швидко схаменувся. — А він у бій уплутуватися чомусь не став. Раз стрельнув, і тільки й бачили.

— А чому одразу не сказав? — строго запитав сина Велимир.

— Не хотів свято псувати.

— Стріла не наша. Та й у найближчих городищах я таких не бачив. Чужинець стріляв, — крутив у руках стрілу Сокіл.

— Може, степовики? — запитав у нього Ратибор.

— У тих наконечники інші. Хоча… — Сокіл почесав свою кошлату голову.

— Степовики тут по одному не ходили б, — узяв стрілу до рук Велимир.

— І то правда. Та й давно їх тут не було, Лісовик їх забери, — міркував Сокіл. — А з другого боку, чого б із найближчих родів у тебе стріляли? Ворожнечі ж у тебе ні з ким немає?

— Немає, — твердо відповів Чеслав.

— А з далеких? То із чого б їм? Оце загадка!.. — задумався Сокіл.

Велимир уважно подивився на сина. Чеслав зрозумів, про що подумав батько, й опустив очі додолу.

— Може, випадковість? — припустив Ратибор.

— Випадково із засідки не стріляють, — відрізав Велимир.

— От що, я сьогодні ж обійду околиці та роздивлюся спокійно, що та як, чи не заблукав до нас який вражий син, роздери його Лісовик, — вирішив Сокіл.

Попрощавшись, старий мисливець швидко зник у тих самих заростях, звідки й з’явився.

— Про те, що в Чеслава стріляли, поки що помовчіть. Не варто в городищі людей тривожити, — наказав синам Велимир.