Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 19

— Здоров’я й довголіття нашому гостеві! — з повагою привітав його Велимир. — Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.

Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.

— Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, — витер губи в передчутті задоволення гість.

Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:

— Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! — і знову обтер губи.

Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?

— На здоров’я, Соколе! Може, ще?

— Боюся, розірве мене.

Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:

— Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.

Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.

— Степові?

— Чур! Чур! Чур! — покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.

— Гадаю, ні. Як по слідах судити — наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! — мотнув гривою Сокіл.

— Багато їх?

— Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…

Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.

— Може, мисливці заблукали? — припустив Ратибор.

— А чого навколо городища шастають? — подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. — А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?

— Ніколи їм було.

Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано сказав:

— Треба сторожів попередити, щоб уважніше дивилися. Та люд у городищі оповістити, щоб у лісі обережніші були. А ти, Соколе, приглянь за околицею. Будемо сподіватися, що роззирнуться чужинці та й підуть.

— Та я вже догляну. Жаль тільки, поки що самих непрошених не бачив, а лише сліди. Так би зрозуміліше було, чого вони отут нишпорять, лісовики.

Обговоривши ще деякі перестороги та попрощавшись із хазяями, Сокіл пішов.

Чеслав під час усієї розмови не вимовив і слова. Він щосили гнав від себе думку, що поява чужих могла бути пов’язана з його недавнім удатним полюванням. Адже він був такий обережний! Ні, ні, він добре заплутав свої сліди.

— Тітонько, тітонько, дай хлібця Вишаті! — почулося з вулиці.

Болеслава, підхопившись із місця, відломила шматок хліба, зачерпнувши ложкою каші, наклала на нього гіркою й рушила до виходу.

— Ти куди? — запитав Велимир.

— Дам поїсти хлопцеві. Бабця його, напевно, знову розхворілася. Хліб не пекла.