Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 21
Валентин Тарасов
— Чого це він? — здивувався Чеслав.
— А от чого… — натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.
— Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, — випірнувши, зупинив товариша Чеслав.
Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.
— Чеславе, тебе Велимир додому кличе! — розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.
— Що за негайна потреба? — здивувався Чеслав.
Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.
Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.
Чеслав увійшов і зупинився на порозі.
— Кликали, батьку?
— Кликав.
— Я рибу приніс… — поклав рибу біля вогнища. — Щось сталося?
Велимир уважно дивився на сина.
— Про те, що сталося, я в тебе хотів запитати, Чеславе, — нарешті повільно вимовив Велимир.
— Не розумію: про що ви, батьку? — щиро здивувався Чеслав.
— Про дівку…
Від несподіванки Чеслав відчув, як мурашки пробігли йому по спині, а в голові закрутився рій запитань, що відразу розсипався під вагою однієї думки: «Він знає!»
— Я хотів розповісти тобі, батьку, але пізніше.
— Коли?
— Після Посвяти.
— Коли про твою бранку знало б уже не тільки наше, а й сусідні городища?
— Я обережності… дотримувати намагався… — спробував виправдатися Чеслав, але під важким поглядом батька знітився, збився й, помовчавши, запитав: — Як ти прознав?
— Ти серед людей живеш!.. — досадливо зітхнув Велимир. — Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?
— Я її вкрав… Для себе.
— Тобі Голуби мало?
Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?
— Це інше… Я її візьму за дружину.
— А чи не рано?
— Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.
— Звідки вона?
На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.
— З роду Буревоя, — вимовив і затамував подих.
Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.
— Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..
— Знаю…
— Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.
— Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, — не здавався Чеслав.
Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.
— І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..