Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 18

Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.

— А ти, Бориславе?.. Теж не даси? — підступилася дівчина до юнака.

Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.

— Тобі, Зоряно, що хочеш.. — передав дівчині свій лук Борислав.

Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.

Дівчина пирснула від сміху:

— Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. — а пересміявшись, додала: — А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися — продуєш!..

— Та вже точно!.. — обурився Кудряш.

— Вишаточці теж лук потрібний! — заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.

А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:

— Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?

— Ніколи нині, — не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.

Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.

Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.

— Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, — сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.

Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.

— От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах — дівок подивимося, — продовжив Велимир.

— Батьку!.. — Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.

— Сам вибереш, а я пораджу…

У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.

— Добре, батьку, — помовчавши, видихнув Ратибор.

— От і вирішили, — дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.

Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.

— А твої, Чеславе, як справи? — зупинився на молодшому синові. — Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.

— Намагаюся, — уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.

— Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.

— Дорослішає… — Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.

— Не навроч, Болеславо, — кинув Велимир.

Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.

— Мир дому й хазяям! — Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.