Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 138

Розбурхані думки та почуття друга остудив Кудряш:

— Довелося Сергу дрючком по тім’ячку врізати.

— Та навіщо ж?! — не одразу озвався Чеслав.

— Та він до неї, Неждани, зовсім близько стояв, міг помітити й усю втечу нам зіпсувати, — а потім простодушно додав: — А що?! Так йому й треба, лозині довгій. Він же мене якось на грищах так садонув!.. Давно хотів поквитатися. А тут така нагода!

Коли на світанку вони прямували до схованки, обмінюючись враженнями від того, що відбулося нинішньої ночі, Чеславові зненацька згадалося те, що пережив він, побувавши у вовчій шкурі:

— Але ж це та вовчиця з лісу голос подавала! Перегукувалася зі мною!.. — згадав він про той таємничий голос, що повторював за ним із лісової хащі, і подумки подякував сірій подрузі за допомогу.

Він майже не спав. Крутився й думав про Неждану, якої знову не було поруч. На світанку, після того, як пощастило викрасти її з капища, Чеслав привів дівчину в ущелину, де лежав поранений Вячко, і передав під його опіку. Спросоння побачивши сестру, чужинець спочатку не повірив своїм очам. Він навіть щосили потер їх долонями, мабуть, думаючи, що це лише гра його сну. Але після того, як сестра, радісно зойкнувши, обійняла його, зрозумів, що перед ним справді вона.

Чеслав, помітивши, як зраділа Неждана Вячку, відчув раптовий біль, немов його ножем полоснули по грудях. І хоча раніше йому майже не доводилося відчувати подібне, він здогадався — це в ньому забилися ревнощі, нехай навіть і до її брата.

Молодий мисливець, доклавши зусиль, непомітно відступив назад і, борючись зі своїми почуттями, пішов спати у сховок у старому дубі. Йому не хотілося відпускати Неждану від себе, а тим більше залишати її тому, хто прийшов забрати її в нього. Та Чеслав розумів, що в ньому все ще говорить пустотливий хлопчак, який підкоряється бажанням. А чоловічий розум, що входить у силу, і досвід мудро підказували, що так їй буде набагато безпечніше. Адже слід ще знайти того, хто погубив його родичів, і він не зможе повсякчас бути поруч із нею. А їй тепер потрібен захист.

Промучившись до вечора, але так і не знайшовши забуття у сні, Чеслав вибрався зі стовбура лісового велетня й спершу повільно, а потім дедалі швидше й швидше почав віддалятися від нього.

Він квапився побачити ту, що позбавила його спокою.

Ближче до ущелини Чеслав стримав свій біг, щоб не виказати В’ячкові свого нетерпіння побачити його сестру. Негоже це. Тому наблизився до схованки якомога тихіше й раптом почув вимогливий голос В’ячка:

— Чому мовчиш, Неждано?

Відповіддю йому була тиша.

Чеслав зупинився й прислухався…

Лише за якийсь час таки почувся тихий голос Неждани:

— Він не такий вже й… поганий… Я сама спершу так думала, боялася… Навіть ненавиділа його…

— Адже він викрав тебе!.. — немов ударом батога перервав її В’ячко.

— Хто-хто, а я те розумію, — так само тихо відповіла йому сестра. Але в голосі її чулася незгода. — Говорить, що люба я йому…