Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 140

Озирнувшись, ніби збираючись зробити щось недобре, хоча, найімовірніше, це була лише набута за час бурхливої пошукової діяльності звичка, баба набрала води і, зігнувшись під вагою повного цебра, задріботіла в бік свого житла. Угледівши знову гурт бабів, вона ще раз сповільнила свій крок, зупинилася, засумнівалася, навіть було поставила на землю цебро, але потім, очевидно, згадавши щось страшне, підхопила його й кинулася далі.

Уже біля самої халупи, стомлена важкою пробіжкою й вагою цебра, Леда зупинилася, щоб відсапатися. І саме цієї миті перепочинку незрозуміло звідки в її бік полетів підступний камінь, що, треба ж, утрапив у те саме вухо, що своїм болем так вимучило стару жінку.

Важко передати ті почуття й настрій, що відбилися на кривому обличчі Леди після такої біди. Можливо, їй здалося, що її покалічене око раптом прозріло, бо іскри, які спалахнули перед нею, вона побачила двома очима. Від дикого болю, що увірвався в її голову, баба впала на свій кощавий зад, незграбно змахнувши руками й зачепивши ногами, що злетіли догори, цебро, яке перекинулося. З її очей рясно заюшили сльози, а рідкозубий рот відкрився, і вона пронизливо закричала на все своє старече горло.

Першим на нещасне бабине репетування приспів Кудряш, який випадково проходив повз.

— Що, що трапилося, бабусю?! — співчутливо запитав юнак.

Леда, мабуть, втративши від болю мову, спершу тільки плакала, обхопивши голову руками, а потім почала мукати й показувати пальцем то кудись убік, то на камінь, а потім тикати пальцем у своє побите вухо.

— Каменем у вухо?! — здивувався Кудряш із чиєїсь неймовірної жорстокості. — Ай-яй-яй! Які злидні нікчемні!.. Це ж треба таке вигадати!..

Збіглися й баби та почали співчутливо хитати головами, жаліючи потерпілу.

— Ну, зірвиголови вражі, лише попадіться до моїх рук! Без вух залишитеся!.. Уже я до вас доберуся!.. — погрозив кулаком невідомим бешкетникам Кудряш і почав утішати поранену жінку.

— У-у-у!.. М-м-ма!.. У-а-а! — голосила крізь сльози Крива Леда.

Зіваки та жалісливі баби, поспівчувавши ще трохи старій та пообіцявши влаштувати ретельний допит своїм малолітнім шибеникам щодо їхньої причетності до цього лиходійства, поступово розійшлися у своїх справах.

А співчутливий Кудряш старанно допоміг підвестися Леді, яка все ще охала й ледь метикувала від пережитого, провів її до халупи й навіть приніс нещасній цебро свіжої води.

Від доброти та сердечності Кудряша можна було тільки дивом дивуватися. Він ще знайшов час, щоб увечері заглянути до халупи Леди й довідатися, як вона почувається після всього пережитого.

Баба крижем лежала на своїй постелі й стогнала — то тихо, то гучно, то скрикуючи, то схлипуючи.

— Болить? — запитав Кудряш так лагідно, немов медом помазав.

— Так уже болить, так болить — несила мені вже!.. То ниє, то стріляє, то смикає, а то немов колупає, вивертає все зсередини!.. — голосила баба, рада-радісінька хоч комусь поскаржитися на свій нещасний стан. — Байстрюки-виродки погані влучили прямісінько у хворе вухо, що й так мене вимучило вже, як трясця. Щоб їх трясло в лихоманці болотній до кінця днів!