Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 136
Валентин Тарасов
Раптом Вовк зробив крок, другий, і ще, а потім повільно почав кружляти навколо вируючого полум’я, немов розпочавши якийсь дивовижний танець. Його протяжливе виття знову розкотилося навколо. А з лісу повторилося інше… Вогненний Звір продовжував свій заворожливий танець. Він то припадав до землі, стаючи невидимим, то, різко вистрибуючи, знову з’являвся на тлі полум’я, а потім повільно кружляв-хороводив круг нього, піднявши свої величезні лапи до неба, немов намагаючись обхопити вогонь і змусити здійнятися, поринути його ще вище…
Вражені побаченим, люди мимохіть впали в якесь заціпеніння, що позбавило їх волі. Навіть у найхоробріших чоловіків завмерли душі, а чимало жінок од страху впали навколішки, плачучи й підвиваючи вовчими голосами.
Закінчилося все так само несподівано, як і почалося. Звір раптом зупинився, завив ще страшніше, ще раз підняв свої лапища до зоряного неба й змахнув ними. Багаття враз погасло, і священне чудовисько поглинула темрява. Лише слабкі спалахи іскор, немов розсипані по землі зорі, виказували те місце, де тільки-но люди бачили ЩОСЬ…
Не одразу отямилися після побаченого вражені одноплемінники на пагорбі. Тільки за якийсь час вони нарешті змогли вільно зітхнути й поворухнутися. І тоді всі погляди звернулися до волхва Колобора.
Той, хоч і бачив у житті чимало й мудрістю не був обділений, сам під враженням побаченого не відразу зміг опанувати себе. Лише зрозумівши, що всі навколо в німому очікуванні дивляться на нього, він підвів руки до неба й не так упевнено, як зазвичай, мовив:
— Така відповідь… вам… Великих…
Народ, не зовсім зрозумівши зміст сказаного, здивовано зашумів. І цієї миті з юрби раптом пролунав тривожний крик:
— Зникла!..
— Хто?.. Куди?.. Хто зник?.. — пронеслося серед присутніх.
У юрбі почався якийсь незрозумілий рух і метушня, після чого на середину кола пробрався довгий Серга. Він тримався за свою ледь покриту волоссям після Посвяти потилицю і, очманіло водячи очима по присутніх, викрикував:
— Зникла!.. Щезла!.. Як є, зникла!..
— Тьху! Та хто зник, жердино дурна? — плюнувши на землю, не витримав дід Божко.
— Та… чужинка зникла! — Серга навіть обурився від того, що його не розуміють.
— Як це зникла? — висунув із юрби своє черево Зимобор.
— Та ти до ладу говори, хлопче! — підступив до юнака Сбислав.
Серга закліпав очима, не одразу втямивши, чого від нього домагаються, а тоді спробував, як міг, розтлумачити:
— Я поруч неї стояв… А коли Вовк, ну… Вогненний з’явився… то в мене… темінь в очах враз!.. Оговтався на землі… У голові гуде, на потилиці гуля, — показав Серга свою покалічену потилицю. — А зайди й сліду нема…
Затривожився, зашумів, зашептав народ:
— Звір!.. Невже він?! Вовк Вогненний вхопив!.. Забрав дівку!..
А потім усі, ще більше перелякані й спантеличені, знову подивилися на волхва Колобора…
При перших словах волхва, звернених до Великих, що мали визначити її подальшу долю, Неждана відчула, як її знову охоплює страх. Бо чого б це Великим бути милостивими до неї, чужинки, доньки проклятого роду? Усе наче зникло кудись, відлетіло, розчинилося навколо неї, і навіть Болеслава, що стояла неподалік, немов перестала існувати — настільки вона злякалася.