Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 139

Та вона неначе захищає його, Чеслава, перед братом?!

— І ти віриш цьому поганцеві з проклятого й ворожого нам роду?!

Неждана мовчала.

— Мовчиш?.. — голос В’ячка втратив твердість, і тепер у ньому чулася лише смутна ніжність до сестри. — І що ж далі буде, Неждано?

— Якби я знала, — сумно видихнула дівчина.

Чеслав вирішив за розумніше не втручатися в їхню непросту розмову. Неждана сама має дати відповіді на запитання брата. А він, Чеслав, ще встигне сказати своє слово. Слово чоловіка…

А поки що йому необхідно зустрітися з іншою жінкою. Не з молодою, а вже в тому віці, коли жінку називають бабкою або старою, не з красунею, а швидше навпаки, та до того ж із норовом і язиком, від яких інші воліють триматися подалі. Загалом із жінкою малоприємною, але тепер дуже йому потрібною. Через небезпеку, що загрожувала Неждані, довелося відкласти спробу зустрітися з Кривою Ледою, але про бабу не забули. І щойно дівчина опинилася в безпеці, настала черга старої пліткарки.

— Я виманю цю битливу козу з городища, — натхненний вдалим порятунком Неждани, пообіцяв другові Кудряш.

Ранок. Селище поступово наповнювалося звичними господарськими справами й метушнею. Але цим ранком звичайну буденність порушила подія, що сталася напередодні біля капища. Люди збуджено обговорювали появу Вогненного Вовка біля святилища і саме йому приписували викрадення чужачки. Вони на всі лади обмірковували, до добра це чи до лиха і чи не загрожує поява Звіра городищу якоюсь бідою. Говорили про це, щоправда, жваво, але якось більше пошепки, обачно, немов боячись необережними словами накликати гнів звіриного духа.

Тихо та якось мляво було лише в халупі старої Леди. Так повелося відтоді, як хтось невідомий — а на її думку, знавіснілий вражина Чеслав — напав на неї й ледь не вбив. Після цього жінка, що так і лізла в чуже життя, затихла й зачаїлася, рідко залишаючи свою хижу. А оскільки Крива Леда через свою невгамовну вдачу та нелюдську цікавість стала причиною не одного скандалу й бійки, то й охочих відвідати лайливу бабу було не дуже багато. Жила вона сама, бо чоловіка свого втратила ще молодою, а дітей їй Великі так і не послали, напевно, за її злостивість. А може, саме через те вона й стала такою злою.

Та ось і в її хижі з’явився якийсь натяк на життя, почулися слабкі шерехи й бурмотання, посипалася лайка на чиюсь окаянну голову, щось упало, грюкнуло, ойкнуло, а невдовзі біля входу почався ледь помітний рух.

Спочатку з-за дверей показався гострий ніс, за ним — очі: одне позначене каліцтвом, напівзаплющене, а друге видюще та чіпке. Боязко озирнувшись на всі боки й оцінивши побачене своїм уцілілим оком, баба таки зважилася вийти з хижі. Голова Леди була підв’язана хусткою, що прикривала її хворе вухо, а два кінці кумедно стирчали на маківці. У руках у неї було дерев’яне цебро. Очевидно, бабі захотілося свіжої води.

Ступаючи занадто прудко як для свого віку, а то й короткими перебіжками від укриття до укриття, кинулася Леда до колодязя-журавля, виритого в самому городищі, на випадок негоди та небезпеки. Побачивши дорогою гурт бабів, що судачили про щось неподалік, вона було сповільнила крок і вже, напевно, готова була повернути в їхній бік, та потім, начебто отямившись, понеслася далі.