Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 8

Забачивши Еллі, із юрби танцюристів вийшов високий літній красень (він був на цілий палець вищий за Еллі) і, вклонившись їй, сказав:

— Я і мої друзі сьогодні святкуємо визволення нашої країни від злої чаклунки. Насмілюсь запросити всемогутню фею Будиночка, що карає, взяти участь у нашому торжестві.

— Чому ви вважаєте, що я фея? — спитала Еллі.

— Ти розчавила злу чарівницю Гінгему — крак-крак! — немов порожню яєчну шкаралупу; на тобі її чарівні черевички; з тобою дивний звір, якого ми ніколи не бачили, і, як нам розповіли друзі, він теж володіє чарівною силою…

На все це Еллі не змогла нічого заперечити і пішла за старим, якого звали Прем Кокус.

її зустріли, немов королеву; дзвіночки невпинно бриніли, і нескінченними були танці, і було з'їдено незліченну кількість всіляких ласощів і випито холодних напоїв, й цілий вечір минув так весело і приємно, що Еллі згадала про тата і маму, вже засинаючи у ліжку.

Вранці, після ситного сніданку, вона запитала у Кокуса:

— Чи далеко звідси Смарагдове місто?

— Не відаю, — задумливо відповів старий. — Я ніколи не бував там. Краще триматися подалі від Великого Гудвіна, особливо, коли не маєш до нього надто важливої справи. Та й шлях до Смарагдового міста довгий і важкий. Тобі доведеться пробиратися крізь темні ліси і долати глибокі й швидкоплинні річки.

Еллі трохи засумувала, але вона знала, що лише Великий Гудвін зможе повернути її до Канзасу, й тому розпрощалась з друзями і знову рушила шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

СТРАШИЛО

ллі йшла вже кілька годин і стомилась. Вона сіла під блакитним парканом, за яким простяглося поле достиглої пшениці.

Біля паркану стояла довга жердина, а на ній стирчало солом'яне опудало — відлякувати птахів. Голова його була з напханої соломою торбинки та намальованими на ній очима й ротом — це робило його схожим на смішне людське обличчя. Опудало було одягнуте в стареньку блакитну свитку: де-не-де з дірок одежини стирчала солома. На голову був напнутий старий потертий капелюх без дзвіночків, на ногах — старі блакитні чоботи-ботфорти, що їх носять чоловіки цієї країни.

Опудало мало кумедний і водночас добродушний вигляд.

Еллі уважно розглядала його смішне розмальоване обличчя і здивувалась, помітивши, що воно раптом підморгнуло їй правим оком. Вона вирішила, що це їй здалося: адже опудала у Канзасі ніколи не підморгують.

Однак постать по-дружньому закивала їй головою.

Еллі злякалася, а хоробрий Тотошко з гавкотом кинувся на паркан, за яким була жердина з опудалом.

— На добраніч! — сказало опудало хрипкуватим голосом. — Пробачте, я хотів сказати — доброго дня!

— Ти вмієш розмовляти? — здивувалась Еллі.

— Не дуже добре, — зізналося опудало. — Ще плутаю окремі слова, мене змайстрували зовсім недавно. А як ти поживаєш?