Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 6

— Не знаю, — відповіла Вілліна. — Про це нічого не сказано у моїй чарівній книзі. Іди, шукай, борися! Я час від часу зазиратиму до чарівної книжки, щоб знати про твої справи. Прощавай, моя люба!

Вілліна нахилилася до величезної книжки, і та негайно стиснулася до розмірів наперстка й зникла в оборках мантії. Налетів вихор, стало темно, і, коли морок розсіявся, чарівниці вже не було: вона зникла. Еллі та Жувани затремтіли від страху, і дзвіночки на капелюхах задзеленькали самі собою. Коли всі трохи заспокоїлися, найсміливіший із Жуванів, їхній старшина, звернувся до Еллі:

— Всемогутня феє! Ми вітаємо тебе в Блакитній країні! Ти вбила злу Гінгему і звільнила Жуванів!

Еллі відповіла:

— Ви дуже люб'язні, але я зовсім не фея. До того ж ви чули, що мій будиночок упав на Гінгему за наказом чарівниці Вілліни…

— Ми в це не віримо, — вперто заперечив старшина Жуванів. — Ми чули твою розмову з доброю чарівницею, ботало, мотало, але вважаємо, що й ти — всемогутня фея… Бо ж лише феї можуть літати у повітрі у своїх будиночках, і лише фея могла звільнити нас від Гінгеми, злої чаклунки Блакитної країни. Гінгема багато років правила нами, примушувала працювати вдень і вночі…

— Вона примушувала нас працювати вдень і вночі! — хором мовили Жувани.

— Вона наказувала нам ловити павуків і кажанів, збирати жаб і п'явок у рівчаках. Це були її улюблені страви.

— А ми, — заплакали Жувани, — ми дуже боїмося павуків і п'явок.

— То чого ж ви плачете? — спитала Еллі. — Все вже минуло!

— Так-так! — Жувани дружно розсміялися, і дзвіночки на їхніх капелюхах забриніли.

— Могутня пані Еллі! — заговорив старшина. — Хочеш стати нашою повелителькою замість Гінгеми?.. Ми віримо, що ти добра і не каратимеш нас часто!

— Ні, — відмовилась Еллі, — я лише маленька дівчинка і не здатна бути правителькою країни. Коли ви хочете допомогти мені, знайдіть змогу виконати ваші заповітні бажання.

— У нас було єдине заповітне бажання — здихатись лютої Гінгеми, пікапу, трікапу! Але твій будиночок — крах! крах! — роздушив її, і в нас більше немає заповітних бажань!.. — сказав старшина.

— Тоді мені нічого тут робити. Я піду шукати тих, у кого є бажання. Ось лише черевички мої вже зовсім старі і продірявлені — вони не витримають далекої дороги. Правда, Тотошку? — звернулась Еллі до песика.

— Звичайно, не витримають, — погодився Тотошко. — Але ти не сумуй, Еллі, я тутечки неподалік бачив дещо й допоможу тобі.

— Ти? — здивувалась дівчинка.

— Так, я! — гордовито відповів Тотошко і зник за дверима. За хвилину він повернувся з гарним срібним черевичком у зубах й урочисто поклав його до ніг Еллі.

На черевичку блищала золота застібка.

— Звідки ти його взяв? — здивувалась Еллі.

— Зараз розкажу! — відповів захеканий песик, зник і згодом повернувся з другим черевичком.

— Яка краса! — захоплено мовила Еллі й приміряла черевички — вони були якраз по нозі, ніби були на неї пошиті.

— Коли я бігав на розвідку, — поважно почав Тотошко, — то побачив за деревами великий чорний отвір у горі…

— Ой-ой-йой! — з жахом закричали Жувани. — Це ж вхід до печери злої чаклунки Гінгеми! І ти наважився туди зайти?..