Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 9

— Дякую, добре! А скажи, у тебе, часом, немає заповітного бажання?

— У мене? Го, у мене ціла купа тих бажань. — І опудало скоромовкою стало перераховувати — По-перше, мені потрібні срібні дзвіночки до капелюха, по-друге, мені потрібні нові чоботи, по-третє…

— О, досить, досить, — перебила його Еллі. — А яке з них найнайзаповітніше?

— Най-най? — Опудало замислилось. — Щоб мене посадили на кілок!

— Та ти ж і так сидиш на кілку, — розсміялася Еллі.

— А й справді, — погодилося опудало. — Бачиш, який я путник… тобто, ні, плутаник. Отже, так, мене треба зняти з кілка. Дуже нудно стирчати тут день і ніч та лякати вреднющих ворон, які, до речі, мене зовсім не бояться.

Еллі нахилила жердину і, вчепившись руками в опудало, стягла його додолу.

— Надзвичайно приємний, тобто, вдячний, — пропихкало опудало, опинившися на землі. — Я відчуваю себе, просто новою людиною. Аби ще дістати срібні дзвіночки на капелюх та нові чоботи!

Опудало дбайливо розправило свою свитку, струсило соломинки і, шаркнувши ніжкою по землі, відрекомендувалося дівчинці:

— Страшило!

— Що ти сказав? — не зрозуміла Еллі.

— Я кажу: Страшило. Це мене так назвали: я ж бо мушу лякати вороння. А тебе як звати?

— Еллі.

— Гарне ім'я! — сказав Страшило.

Еллі здивовано розглядала опудало. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це виходить — опудало, напхане соломою і з намальованим обличчям, рухається й розмовляє.

Але Тотошко образився і невдоволено вигукнув:

— А чому ти зі мною не привітався?

— Ой, перепрошую, перепрошую, — вибачився Страшило і потис песикові лапу. — Маю честь відрекомендуватися: Страшило!

— Дуже приємно! А Тото! Та близьким друзям дозволяю звати мене Тотошком.

— Ой, Страшило, я дуже рада, що виконала твоє найзаповітніше бажання! — сказала Еллі.

— Пробач, Еллі, — Страшило знову шаркнув ніжкою, але я, виявляється, помилився. Моє найзаповітніше бажання — одержати мозок!

— Мозок?

— Звичайно, мозок. Дуже добре, пробачте, неприємно, коли голова твоя набита соломою…

— Як же тобі не соромно обдурювати людей? — з докором запитала Еллі.

— А що то означає — обдурювати? Мене змайстрували тільки вчора, і я нічого не знаю…

— Звідки ж ти дізнався, що у тебе в голові солома, а у людей — мозок?

— Це мені сказала одна ворона, коли я з нею сварився. Бачиш, Еллі, тут така справа. Сьогодні вранці неподалік літала велика розкошлана ворона і не стільки дзьобала пшеницю, скільки вибивала з неї на землю зерна. Потім нахабно вмостилася на моє плече і дзьобнула мене у щоку. «Кагги-карр! — насмішкувато заверещала вона. — Оце так опудало! Та від нього ніякої користі. Який то дивак фермер гадав, що ми, ворони, лякатимемося його?..» Ти розумієш, Еллі, я страшенно розсміявся… Тобто розсердився і щосили намагався заговорити. Уяви мою радість, коли мені це нарешті вдалося. Ясна річ, спочатку виходило дещо кострубато. «Пш… пш… пішла геть, негіднице! — закричав я. — Не… не… не смій дзьобати мене! Я прт… шрт… я страшний! Я навіть зумів хвацько скинути ворону з плеча, схопивши її рукою за крило. Ворона, між іншим, ніскільки не збентежилася, а нахабно заходилася дзьобати колоски просто переді мною. Здивував! — кепкувала вона. — Ніби я не знаю що в країні Гудвіна навіть опудало може заговорити, коли дуже захоче! А все одно я тебе не боюсь! З кілка ж бо ти не злізеш!» — «Пшшш… Пш… Пшла! Ох, я нещасний», — ледь не зареготав… пробачте, мало не заридав я. І справді, на що я здатний? Навіть лану від вороння не можу вберегти. Та й слова весь час вимовляю не в лад, не ті, що треба. А та ворона, хоч і досить нахабна, видно, добра птаха, — вів далі Страшило, — пожаліла мене. «Та. не сумуй ти так! — хрипко проказала вона мені. — Аби тобі мозок у голову, був би, як усі люди! Мозок — то єдине і найцінніше у ворони… І в людини…» Ось так я й довідався, що люди мають мозок, а в мене його немає. Я сумно… тобто весело, закричав: «Гей-гей-го-го! Хай живе мозок! Я собі його обов'язково роздобуду!..» Та ворона досить примхлива птаха, вона одразу остудила мою радість. «Кагги-карр!.. — зареготала вона, — як немає мозку, то й не буде! Карр-кар!..» І полетіла. А згодом надійшли ви із Тотошком, — закінчив свою сповідь Страшило. — Скажи тепер, Еллі: чи зможеш дати мені мозок?..