Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 29
Олександр Волков
Миші перегризли нитки, прив'язані до їхніх хвостиків, і заквапилися до своїх нірок. Мишка-королева подарувала дівчинці крихітний срібний свисток.
— Якщо я буду вам знову потрібна, — сказала Раміна, — тричі подміть у цей свисток, і я — до ваших послуг. До побачення!
— До побачення! — відповіла Еллі.
Цієї миті Тотошко зірвався. з прив'язі, і Раміні довелось рятуватися у густій траві з поспішністю, яка зовсім не личила королеві.
* * *
Мандрівники терпляче чекали, коли нарешті прокинеться Полохливий Лев: він дуже довго вдихав отруйні пахощі макового поля. Та Лев був дужий, і підступні маки не змогли вбити його. Він розплющив очі, кілька разів широко позіхнув і спробував був потягнутися, та стінки возика завадили йому.
— Де я? Хіба я ще живий?
Побачивши друзів, Лев страшенно зрадів і скотився з воза.
— Розкажіть, що трапилося. Я щодуху біг маковим полем, та з кожним кроком мої лапи ставали все важчими, втома здолала мене, і далі я вже нічого не пам'ятаю.
Страшило розповів Левові, як миші вивозили його з макового поля. Лев похитав головою.
— Ну й дивина! Я завжди вважав себе великим і дужим. І ось ці нікчемні, порівняно зі мною, квіточки мало не вбили мене, а жалюгідні маленькі створіння, миші, котрих я завжди зневажав, урятували мене. А все тому, що їх багато, вони діють дружно й стають дужчими за мене, Лева, царя звірів! Що ж ми робитимемо, друзі мої?
— Прямуватимемо далі, — відказала Еллі. — Три заповітних бажання мають бути виконані, і це відкриє мені шлях на батьківщину!
НА КОГО СХОЖИЙ ГУДВІН?
Незабаром обабіч дороги з'явились красиві паркани, за ними стояли фермерські будиночки, а на полях працювали чоловіки і жінки. Паркани й будинки було красиво пофарбовано у яскраво-зелений колір,? поди теж були у зеленому одязі.
— Це означає, що почалася Смарагдова країна, — мовив Залізний Дроворуб.
— Чому? — запитав Страшило.
— Хіба не знаєш, що смарагд — зелений?
— Я нічого не знаю, — гордо заперечив Страшило. — Ось коли матиму мозок, тоді я все знатиму!
Жителі Смарагдової країни зростом були не вищі за Жуванів. На головах у них були такі самі гостроверхі ширококрисі капелюхи, але без срібних дзвіночків. Вони видавалися непривітними: ніхто не підходив до Еллі і навіть здаля не звертався із запитаннями. Насправді ж, вони просто боялись грізного Лева й маленького Тотошка.
— Гадаю, нам доведеться заночувати у полі, — зауважив Страшило.
— А мені хочеться їсти, — сказала дівчинка. — Фрукти тут смачні, та все-таки вони мені вже набридли, я й бачити їх не можу, охоче виміняла б їх на окраєць хліба! І Тотошко зовсім схуд… Що ти, бідненький, їси?
— А що доведеться… — ухильно відповів песик. Йому зовсім не хотілось зізнаватись, що кожної ночі супроводжував Лева на полювання і харчувався рештками його здобичі.