Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 89

Біля трапу тупцював Альошка. «Йому що, зайнятися нічим?» — промайнула грізна думка, але тут же теплом розлилася інша: «Чека-а-а-є!»

Альошка був йому замість сина. Десяток років тому купили хлоп’я, скинувшись всією командою, на невільничому ринку в Ізмірі. Так припав морякам до душі п’ятирічний карапуз, що однаково гарно шпарив російською й турецькою, але пам’ятав тільки своє ім’я: Альошка. За всіма ознаками був хлопчисько слов’янського роду. Та й хрестик натільний… Кульгавий араб, що продавав Альошку, не зміг пролити світло на його історію. Сам, мовляв, купив у когось, родоводу не питаючи.

З того часу хлопчисько вступив у юнги Російського Чорноморського флоту.

— Гавриличу! Та де ж ти ходиш? — Альошка витягнувся у фрунт, відважно, як Христофор учив, віддав честь. — Там тебе каноніри з обіду чекають.

— Чого б це?.. — здивувався боцман, ступаючи на трап.

— Так там Козибов з Гришкою Марфутіним посперечався про щось. А про що — не кажуть. Чекають на тебе, кажуть, тільки тобі їх розсудити довірять, — пояснював Альошка, поспішаючи по трапу позаду нього.

— Гаразд, розберемося.

— Гавриличу! — це був вже лейтенант Зайчиков. — Що це ти по вулицях чорніший за хмару ходиш, людей не помічаєш, не вітаєшся?

— Ви це про що, пане лейтенанте?!

— Так сьогодні удень на Спаській! — вигукнув Мітя, червоніючи, що траплялося з ним завжди, коли боцман Міріков величав його за званням.

— Не пам’ятаю! — чесно зізнався Христофор. — Може, і був я на цій вулиці сьогодні, але вас не бачив точно, перепрошую.

Зайчиков знову знизав плечима і, коли боцман з юнгою сховалися в надбудові, пробурмотів:

— Ось вона, старість, що з людьми робить!.. Адже міцний ще мужик.

Юний лейтенант був старший за Альошку всього лише на два роки, але все ж таки він трохи гонорився. Хоча всього лише місяць тому споров мічманські нашивки і змінив їх на лейтенантські еполети. І те, що два своїх мічманських роки провів на батареї Хіума, одного з островів Моонзундського архіпелагу, і в море виходив лише двічі, не враховуючи переходу з Одеси до Миколаєва, теж не рівняло Мітю з Альошкою, що виріс на кораблі… Адже Зайчиков був офіцером і дворянином! Хай не казна-якого знатного роду, але все ж таки.

Поклавши руку на серце, Мітя просто заздрив Альошці. Юнга був улюбленцем всього екіпажу і капітана зокрема. Сильний, спритний, вже досвідчений моряк!..

«Ну то й що! Теж мені! Ну не всім дано по реях скакати! — в думках бурчав, чесно кажучи, трохи незграбний Мітя, дивлячись на усмішки, що спалахували на обличчях моряків, які стежили за хлопчиськом, що пурхав по снастях зі спритністю мавпи. — Я ось, може, артилерист не з останніх! І міг би тут декого примусити себе поважати. Та ось на судні я всього місяць. І жодної стрілянини за цей час не було!»

Дійсно, артилерист Мітя Зайчиков і справді був, як кажуть, від бога! Вже чого-чого, а настрілявся за два роки на батареї він більш ніж достатньо.