Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 87

Увійшовши з яскравого денного світла, боцман не відразу помітив у напівтемряві, серед почеплених де тільки можна пучків трав, корінців і ще казна-чого маленьку, сухувату, сутулу жіночку від брів до підборіддя закутану в чорне. Господиня була зайнята чимсь для гостя незрозумілим і вигляд мала справжнісінької відьми. Жовта пергаментна шкіра, ніс гачком, пронизливі, обпалюючі очі.

Бабця нехотячи глянула на гостя через плече.

— Ну, я тобі нічим допомогти не зможу, служивий! — заявила вона, повертаючись до заняття, перерваного появою моряка. — Сходи-но краще до собору через… сьогодні у нас… через три дні йди. Сходи, склади молитву щиру Миколаю Чудотворцю… Тільки щиро молися! — раптом прикрикнула бабця. — Істинну молитву чути!!

Навіть ногою притупнула. На підлогу впали обривки якихось сушених рослин.

Христофор навіть відскочив до стіни.

Бабця тим часом витягла звідкись химерну люльку. Довгу таку, тонку. З великим, схожим на чашу чубуком, прикрашеним, як і мундштук, майстерним різьбленням. Все Це було вкрито чорним лаком і перев’язано в кількох місцях різноколірними шнурівками. А ще вся ця композиція завершувалася трьома, досить великими, бурими пір’їнами, закріпленими біля чубука кумедною круглою пряжечкою, виробленою, схоже, з почорнілого від часу дерева.

Усі ці тонкощі Христофор зміг розгледіти вже після того, як «бабця Явдоха» вправно зачерпнула чубуком з середини однієї з численних гірок, розсипаних по невеликому столику серед всілякого непотребу і якихось віників, і притоптала те, що зачерпнула, коричневим пальцем з довгим жовтим нігтем.

— А-а, ти ще тут? — здивувалася бабця, коли обернулася до нього з люлькою в зубах. — Ну, коли не пішов ще, то пригости жінку вогником.

— Що?! — здивувався Христофор.

— Що-що? — передражнила його Явдоха. — Куриш, мабуть? Кури-иш…

— Курю, — погодився боцман.

— Ось я й кажу, пригости жінку вогником за добру пораду, від щирого серця дану, бо відома мені скрута твоя.

— Яка скрута? — завмер моряк, вже витягнувши з кишені кресало.

Явдоха вихопила його у боцмана, з помітною вправністю висікла іскру та розкурила свою люльку. По кімнаті рознісся своєрідний такий, з одного боку і приємний, а з іншого, навпаки, десь навіть і відразливий запах.

Заплющивши очі, Явдоха глибоко затягнулася, завмерла на кілька секунд. Випустила дим.

— Що це у вас, бабусю, за люлька така цікава? — раптом осмілівши, поцікавився боцман. — І тютюнець якийсь дивний… Ви, перепрошую, часом не відьма?

Бабця, що в цей час знову затягнулася, поперхнулася димом, зайшлася важким кашлем з гучними хрипами, намагаючись чергувати його зі сміхом.

— От насмішив! — Явдоха втерла рукавом сльози, що виступили; ще кілька раз хлипнула. — Ну, ти даєш! Сто років так не сміялася!.. Ти при своєму розумі, хлопче? Чи з глузду з’їхав на ґрунті життєвого розладу? Яка відьма? Чого раптом? Такий солідний з вигляду чоловік, начальник, а в казки вірить!

Бабця усміхнулася, показавши за синюватими старечими губами набір гнилих пеньків.