Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 90

Батарея знаходилася на маленькому острівці, де НЕ ВІДБУВАЛОСЯ НІЧОГО.

На сусідніх острівцях теж були батареї. І відбувалося там те ж, що й на Хіумі, тобто ЗОВСІМ НІЧОГО! Панове офіцери давно перепробували всі можливі й доступні розваги, включаючи скотолозтво. При тому продовжуючи безперервно пиячити. Коли виникала необхідність, з тієї або іншої причини постріляти, вони, не змовляючись, відправляли на яликах матросів, які везли на Хіум картузи з порохом і ядра для «пришелепкуватого» мічмана. І якщо де й кипіло життя в сонному царстві численних батарей берегової оборони Моонзундського архіпелагу, так це на батареї нумер 243, де служив заступником командира «Мічман Заєць», як, не змовляючись, прозвали його панове «боги війни», навколишні офіцери-артилеристи. «Нічого! — сміялися п’янички з еполетами, дивлячись на те, як бігають матроси на батареї «Зайця». — Просидить тут з наше, обросте мохом, йому це набридне. Скоро набридне! Всі через це проходили. «Мічманська хвороба» називається! Жадання діяльності, вирування молодої крові та прагнення змінити світ. Мине, як минає все в цьому світі…»

Не минуло! Щойно отримавши еполети лейтенанта і виставивши відповідне частування товаришам по службі, Дмитро Петрович Зайчиков написав рапорт про переведення до флоту.

Так от і потрапив він на корабель Чорноморського флоту «Цісаревич», боцман якого виявився великим знавцем артилерійської справи. У Міті з’явилася до нього велика пошана. І тепер юний лейтенант, сам того не усвідомлюючи, боровся за увагу свого кумира.

— Мітю… Гм-м, винуват, пане лейтенанте, люльки моєї не бачили?

Лейтенант, який саме задумався, здригнувся, почувши поряд хрипкий голос боцмана.

— Га? Що? Ні!.. Що це ти, Гавриличу, так офіційно? Ти не подумай, я не образився, що мене не помітив! Ну, буває ж, задумалася людина!..

— Так точно! Буває!

— Облиш, Гавриличу!

Христофор у відповідь сумно зітхнув. Невідомо, скільки йому залишилося, а тут ще й таке!

— Розумієш, Мітю, люлька моя кудись щезла. Курив вдень сьогодні недалеко від Адміралтейського собору. Але точно пам’ятаю, що в кишеню клав… А зараз знайти не можу. От халепа!

— Загубив? Купиш нову, не турбуйся!

— Нова мені без потреби! — відрізав боцман, спираючись на фальшборт. — У мене люлька особлива, дідівська. А йому від його діда залишилася…

— Так, кепські справи, — погодився Зайчиков.

— Гаразд, піду я… — боцман потупцював і пішов. Коли він спускався до себе в закуток, його раптом скрутив короткочасний, але вельми хворобливий напад кашлю. Розпрямившись, Христофор з жахом виявив на долоні, якою прикривав рот, яскраво-червону пляму…

Два дні, котрі залишилися до терміну, він провів, як на голках. Чотири рази стираючи кров з долоні.

Вранці третього дня вмився, одягнувся в чисте й відправився до храму. Було морозяно, вулиці вкрила паморозь, з рота виривалася пара. Христофор щулився від холоду.

Адміралтейський собор був якось по-особливому святковий цього ранку. У кришталево-прозорих небесах без жодної хмаринки, над золотом куполу, носилася зграйка голубів.