Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 85

— Якщо підтвердиться моя підозра, — Ісаак Семенович знизав плечима, — вас спишуть на берег, друже мій, і спробують лікувати.

— На берег? Як на берег? Мені не можна на берег! — Христофор стрепенувся. — Я без моря не можу! Ніяк не можна…

— Таке життя, дорогий мій, дорогий мій! Якщо підтвердиться, що це сухоти, вони вас таки ізолюють. З цим нічого не поробиш.

— А видужати якось… можна? — із завмиранням серця запитав моряк.

— Вилікуватися теоретично можна від усього, окрім смерті, молодий чоловіче. Тільки ось сучасна медична наука не знає надійного методу лікування цієї хвороби… А поки що попийте ось це.

Ісаак черкнув щось на аркуші, подав Христофорові. Боцман тупо витріщився на клаптик паперу, поданий фельдшером. Там було написано не російськими буквами.

— Це латинь, Христофоре. Покажете аптекарю, він зрозуміє. І повірте старому бідному євреєві, це повинно таки вам допомогти!..

Ісаак Семенович, що в медичних колах мав авторитет — куди там іншим лікарям! — був, звичайно, немолодим. Що правда — то правда! Познайомилися вони років двадцять тому. Вже тоді Ісаак Мойшец був фельдшером. Правда, тоді ще корабельним.

А зараз він влаштувався при штабі Чорноморського флоту і портів.

А ось що стосується бідності…

Ісаак Семенович, м’яко кажучи, лукавив. Люди, що більш-менш знають його, мірою в курсі того, що старий єврей глибоко пустив свої корінці в надра машини, званої Постачання Чорноморського флоту. І жив він далеко не бідно!

Хоча раптовому горю боцмана Мірікова це жодним чином допомогти не могло…

Почував себе Христофор, як палицею по голові вдарений. Оце так! Сухоти!!! Невже невдовзі почнеться кровохаркання?!!

Попрямував до аптеки, настільки поринувши у свої думки, що навіть не помітив лейтенанта, який ішов назустріч. І отримав би прочухана сивий ветеран від сонливого юнака, але офіцером виявився Мітя Зайчіков з «Цісаревича». Побачивши повну байдужість боцмана до себе, Мітя здивувався, знизав плечима й пішов собі далі. Христофор Міріков був на фрегаті особою авторитетною. М’яко кажучи. Та ще й колишній ординарець самого Нахімова…

Залишивши в аптеці гривеник, Христофор став власником невеликої темно-зеленої скляної пляшки з білою етикеткою і маслянистою рідиною, що хлюпалася всередині.

Покрутивши пляшечку в руках, засунув її в кишеню і розсіяно побрів вулицями, не розбираючи дороги. Життя руйнувалося… СПИСАННЯ! Дійсно, залишалося тільки лягти й померти. Флот був його життям, його сім’єю! Позбавити Христофора моря — все одно, що вбити. І тут ще ця зараза!..

— Моряче, га, моряче! — увірвався в його свідомість приємний жіночий голос. — Купи бубликів!

Боцман зупинився. Перед ним стовбичила миловидна жінка років сорока з упевненим поглядом виразних чорних очей. Одягнена біднувато, але чисто и охайно, вона тримала великий лоток, на якому були розкладені якісь булки.

— Красеню! — тітка завзято підморгнула. — Купи бубликів чи пиріжків! Все свіженьке, смачне! Щойно з печі!

— Мені зараз не до пиріжків, сестро, — відмахнувся боцман. — Апетиту немає!

— Так ти про запас купи! — не здавалася торговка. — Потім з’їси, а то он який блідий! Вас що, там не годують на кораблях ваших? Купи! Купи, не пошкодуєш!..