Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 121

Синьо-червона айстра полум’я виглядала хирлявою і недоглянутою — тиск у газопроводі упав.

Я дістав дві сигарети. Вони були сухими» аж шелестіли. Здавалося, досить іскорки, щоб сигарети спалахнули, немов порох.

Я прикурив їх, нахиливши до палаючої конфорки. Одну з сигарет передав Яні.

Дівчина, вдихнувши тютюновий дим, закашлялася, мов хвора на сухоти. Зігнулася, впираючись долонями в стегна.

Я набрав у велику фаянсову чашку води й поставив її на стіл. Яна простягла мені сигарету, яка диміла, і заперечливо похитала головою. Я взяв сигарету й утопив її в раковині.

Коли кашель стих, вона запитала:

— Це з пачки із золотими хрестами?

Я промовчав, очікуючи, що скаже вона далі.

— Що за тютюн у них? Убивчий, хоч тарганів труй!

— Не зауважував щось. Хоча півпачки убити встиг, — і я на доказ своїх слів розгорнув підопустілу картонну пачку. — Сигарети як сигарети.

Довго мовчали. Я курив, Яна втупилася в підлогу.

— У мене забрали Віталика, — повсякденним тоном вимовила вона. Я здивовано на неї втупився.

Яна підвелася зі стільця й підійшла до мене. Уткнувшись обличчям у мої груди, заговорила:

— Знаєш, я на годинник забула подивитися. Може, восьма була. Може, трохи раніше… Я й мама сиділи в залі, а Віталик у своїй кімнатці спав, у тій, що з балконом. Подзвонили в двері, ну я відчиняти й пішла. Поки підійшла, двері й вилетіли. Бачиш? — вона підняла халат і провела пальцем уздовж ключиці. — Не бачиш — темно. Синець тут… Віталик і не плакав навіть. Замість нього я репетувала. Репетувала, у ногах плазувала — все марно. Знаєш, що вони на прощання мені сказали? «Дівуля молода — дасть Бог, понароджуєш. Але якщо знову без чоловіка, я тебе, шльондру» до урків своїх на ніч засуну». Тоді я й помітила, що це сусіда наш, з першого під’їзду. Він заступником начальника райвідділу міліції працює. Завжди жалісливий такий: «Як так, пацан без батька росте?» А сам на мої ноги коситься, сволота…

Я заплутався у її сумбурних поясненнях.

— Яно, будь ласка, постарайся трошки доступніше. Я зовсім не розумію, навіщо їм відбирати в тебе Віталика.

— Вони не пояснювали, — втомлено вимовила вона. — Не знаю, Сашуню, навіщо їм Віталик! Але боюся я за нього, боюся. Страшні вони. І — однакові якісь, на роботів схожі. Однаковий одяг, однакові лиця. А на лицях — однакові посмішки, солоденькі такі, самовпевнені, — полум’я конфорки, глухо хлопнувши, згасло.

Знову навалилася пітьма. За вікном посилився вітер і зацокотали по шибці піщинки.

— Ходімо в кімнату, — сказав я Яні і, взявши її за руку, немов дитину, повів за собою. Я рухався навпомацки. Минав ванну й туалет, стінну шафу й старий величезний шифоньєр. Залишилися позаду вхідні двері й хиткий сервант, зашкарубла шафа з відкритими дверцятами й холодне підвіконня…

Я зупинився, зненацька усвідомивши: моя квартира витягнулася в довжину, уздовж нескінченної стіни стояли незнайомі меблі — хиткий сервант, зашкарубла шафа… Якби поруч зі мною не стояла Яна, я б, напевне, закричав. Від жаху.

— Сашко, що коїться? — пошепки запитала дівчина.