Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 120

Дзвякнули гардинні кільця, на кілька сантиметрів піднялася штора — як вітрило після довгого штилю.

Я, як і раніше, придавлений до дивана важкою пітьмою, не міг поворухнутися. Раптом пітьма здригнулася і пружно заколихалася. Начебто желе з чорних переспілих слив.

Пройшла хвилина, дві. Коливання не загасали, більш того — посилювалися. Не витримавши вібрації, з мелодійним дзенькотом лопнула тендітна скляна шкаралупа пісочного годинника. Зашурхотів пісок, що розсипався, дрібний, немов товчене скло. Піщинки підхопив стрімкий вітер. Його струмені захльостали по тонких гранях струнких, величних кристалів, стісуючи білястий наліт, що зветься «цивілізація».

Усередині в мене щось болісно натягнулося і через секунду беззвучно лопнуло. Я відчув, як з-під грудей, заповнюючи живіт і грудну клітку, розповзається порожнеча й смокче мене.

… Коли тихохідна годинна стрілка, що палахкотіла фосфоричною зеленню, підтяглася до цифри «10», у мої двері неголосно постукали. Почувши стукіт, я здригнувся. І відчув, що заціпеніння пройшло. Після нетривалої паузи стукіт повторився.

Неважко було здогадатися: того, хто стукав, брав страх. Він боявся, що його почують мої сусіди, і не почую — я.

Беззвучно ступаючи, я підійшов до вхідних дверей, прислухався. Нічний візитер тимчасово затаївся. За дверима було надзвичайно тихо. Немов у глибокому підземеллі.

Я зіщулився. Хотілося втекти, забитися під ковдру, спиною втиснутися в поставлені ребром диванні пуфики. Сховатися.

Будинок, чотирипід’їздний, блокова цегла, спорожнів. У ньому залишилися двоє — я і той, хто причаївся за дверима. Бажання стрімголов бігти геть заполонило розум, мені з натугою вдавалося з ним боротись.

Подумки обізвавши себе параноїком, я простяг руку до дверного засуву, але… пальці зсудомило, рука заледеніла.

Темрява перетворила мене в заляканого дикуна. Для якого ілюзорна, існуюча лише в його уяві небезпека, страшніша, ніж небезпека реальна. Тисячоліття по тому, голодні мудреці, марно намагаючись перебороти нікчемність людини, розвинули постулати дикунського ідеалізму. Вони повідомили: реальність не є об’єктивною, вона — породження людини.

— Сашко, — видихнули за дверима.

— Сашко, — схлипнули.

— Сашко, — жагуче зашептали. Мене шарпонуло: лише одне ім’я можна було вимовляти настільки несамовито — ім’я Бога.

Шепотіла Яна. Обережно, боячись заскреготати якимсь металевим зчленуванням, я відчинив двері. Простягнув руку і намацав її зап’ястя.

Затягнувши дівчину всередину вітальні, я порушив тишу хлопком дверей і брязкотом замків, засувок і засовів. Немов бажаючи заявити, що поруч з нею темрява не страшна мені.

Обнявши Яну, я відчув, що вона тремтить. Я стис її пальці, розтер їх. Погладив холодні щоки, витер сльозинки.

Потім відвів її на кухню і посадив на табурет. Сам же підійшов до газової плити, висунув пластмасову шухлядку кухонної шафи і витяг з неї коробку сірників.

Сірник зайнявся з тріском і яскраво, немов магнієвий спалах, освітив скромний кухонний інтер’єр. Лице Яни на мить перетворилося в неживу маску — блискучі очі-ґудзики, гумові губи, мармурове чоло.