Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 119

І Катя була розчавлена, розмазана по піску.

Моя жорстокість перетворила її в пластилін, готовий відобразити будь-як форму. І цей пластилін повільно затікав за зламані краї тріщини, що розширювалася.

Я стяг з Катюші спідницю і потяг її у воду. З-під ніг, у шлейфах мулу і піску, слизькими кометами вискакували бички. Погойдуючися в мутній воді, плила темно-зелена клоччаста твань. Сірі хмари, що матеріалізувалися, немов від помаху чарівної. палички, вигиналися своїм черевом убік водної гладі.

Уздовж фарватеру вишикувалися яхти з золотими хрестами на червоних вітрилах.

Крізь плескіт хвиль долинали чисті звуки зверненого до Нього гімну.

Я м’яв Катюшині груди, як на Радянській — золотобуквенну брошуру п’ятдесятників, безжалісними поцілунками рвав її губи. Кров капала у воду й у ній розпливалися мутно-червоні обручі.

Хмари напухали, немов небо було вагітним якимсь грізним одкровенням.

Я зірвав з Катюші залишки одежі. Розтиснув пальці, куці квітчасті шматочки неквапливо потонули в темній воді.

Раптом зірвався вітер. Піднялися хвилі й стали розгойдувати нас, не даючи зблизитися. Я двічі намагався схопити Катюшу за талію, притягти, але її тіло зробилося чомусь напрочуд слизьким. Наче покрилося тонким шаром слизу.

Я схопив Катюшу за волосся, і в цю мить вперіщив дощ. Пролунав родильний зойк неба. Сяйнула блискавка, у її електричному світлі на яхтах спалахнули золоті хрести. І слідом за цим, розколюючи гуркоти грому, закричав Ванька.

Я здався. Відпустив Катюшу і знесилено побрів до берега. І чим ближче я до нього підступав, тим свинцевішою — і за кольором, і за вагою — ставала вода.

Ванька стояв по щиколотки в піску. Він стискав кулаки, стримуючи в собі чи то плач, чи то бажання звернути мені шию.

Катюшина блузка, яка лежала на трубі, промокла. Крізь тонку білу тканину в двох місцях проступили плями іржі, що нагадували величезних червоно-коричневих амеб.

Я зі здивуванням відзначив, що труба наскрізь проіржавіла, метал розлущився, і його можна було ламати пальцями. Але ж ще тиждень тому це чавунне чудовисько здавався безсмертним, його боки могли витримати влучення кумулятивного снаряда.

Ванька, не знімаючи одежі, увійшов у воду. Я, сковзнувши по ньому байдужним поглядом, сів на порослу яскраво-зеленою травою купину й закурив. Червоний носик сигарети доводилося ховати в гроті долонь.

Ванька упав перед Катюшею на коліна, повільно занурився в мул. Лише його голова, немов відсічена поверхневим шаром, виднілася над водою.

Він притискався щокою до Катюшиного живота. Катюша, здійнявши мокре обличчя до мокрого неба, губами жадібно ловила дощові краплі. До її маленьких безформних грудей прилип срібний хрестик, що з’їхав набік…

… Надвечір відключили світло. І відразу ж нахлинула грузька, важка пітьма. Я лежав на дивані. З розплющеними очима. Не рухаючись. Точніше, не в змозі поворухнутися.

Невдовзі з кухонного вентиляційного отвору потягло запахом гарячого воску — сусіди взялися палити свічки.