Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 84
Юрій Сотник
Двері піонерської кімнати відчинились, і звідти вийшов редактор. Звичайно, йому стало дуже не по собі, коли він побачив Артамонова. Але він набрав байдужого вигляду і неквапом попрямував до сходів.
Артамонов теж набрав байдужого вигляду і пішов слідом. Я причаївся між стіною та стулкою дверей, а коли редактор з Михайлом пройшли, почав скрадатися за ними.
У роздягальні Замятін дуже довго натягав шубу, поправляв калоші і намагався вдавати, що не помічає Артамонова, а той, уже одягнутий, поглядав у дзеркало й наспівував:
— Жив собі, був собі сірий цапок…
Нарешті вони пішли, усе з таким самим байдужим виглядом.
За півхвилини я, вже одягнутий, вискочив на вулицю. Провулок, в якому стояла інкола, був тихий, майже безлюдний.
Уздовж тротуарів тяглися великі купи снігу, схожі на гірські хребти.
Кирило з Михайлом ішли неквапом, ніби прогулюючись: попереду — редактор, у чорній шубі й шапці з вухами, позаду — Артамонов, у валянках, хутряній куртці й кубанці, заломленій набакир.
Метрів за п'ятдесят від школи Кирило раптом зупинився й обернувся.
— Бити збираєшся, так? — сказав він задирливо. Артамонов щось відповів, але я не розчув.
— Ну на, бий! Все одно ти мене цим не зламаєш… Ну, чого ж їй не б'єш? Бий!
Артамонов не бив редактора. Він згріб його і поставив головою в сніг.
І тут… тут я збагнув, що маю чинити. Зараз Кирило побачить, що таке справжня дружба! Зараз він зрозуміє, з якої людини знущався він у своїй газеті!
Я підбіг до Михайла і зупинився перед ним, швидко-швидко примовляючи:
— Чого ти лізеш, чого ти лізеш, чого ти б'єшся?
Артамонов так само швидко відповідав:
— А чого тобі треба, чого тобі треба, чого тобі треба?
— Ну-ну, півні! — пролунав над нами суворий голос. Якийсь перехожий розвів нас у різні боки.
Тут ми побачили, що із школи виходять педагоги.
— Гаразд, редакторе, ще попадешся! — сказав Артамонов і побіг.
Я обернувся до Замятіна. Редакторова шапка лежала на тротуарі, голова його була обліплена снігом, але чомусь він усе-таки мав задоволений вигляд.
— Боляче? — спитав я.
— Дурниці! Я був готовий до цього, — відповів редактор, витираючи обличчя. — Нас цим не зламаєш!.. А тобі — спасибі. Ти вчинив шляхетно. Руку!
Ми міцно потисли один одному руки. Я так був схвильований, що навіть говорити не міг.
Редактор витрушував сніг з-за коміра. Обличчя його знову стало похмуре:
— Тільки ось що, Семене… Ти тільки не ображайся, але ми тебе знову запланували.
Я мовчав. Мовчав і Кирило.
— Розумієш, дружба дружбою, а принцип принципом. Ми тебе запланували на тему про шпаргалки.
Я сплюнув убік, повернувся і пішов.
— Хочеш, я тобі з алгебри допоможу? — якимось жалібним голосом спитав редактор.
Я, певна річ, навіть не оглянувся.
Настрій паскудний. Сьогодні підійшов до Михайла й сказав:
— Артамонов, я вчора повівся неправильно. Тепер я пальцем не поворухну, якщо ги… Ну, словом, ти розумієш.
Артамонов похнюпив голову, подумав і зітхнув:
— Яка з того користь? Його відлупцюєш, а він тільки пишатиметься: мовляв, за принципи постраждав. Помітив? Він навіть нікому не поскаржився за вчорашнє!
