Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 72

— Виряджаєш? — неголосно спитав той.

— Виряджаю.

— Здорово перепало?

— Вистачить. — Лейтенант подивився в якийсь папірець. — Так от, друзі. Ми навели довідки: ваші батьки зійшли на станції Гремихіно й розшукують вас. Сьогодні туди йде наша машина. Одягніться, складіть речі. Шофер зайде по вас.

Приятелі остовпіли.

— Товаришу… командире… ми… ми хочемо в армії служити, — насилу вимовив Слава.

— Ми на фронт… — почав був Мишко.

Лейтенант раптом підвівся.

— Ви бажаєте в армії служити? — сказав він голосно.

— Так. Ми хочемо, щоб…

— Ви мене називаєте командиром. Так?

— Так. Ми…

— А знайома вам військова дисципліна?

— Ми… Нам знайома.

— А вам відомо, що наказ командира — в армії закон?

— Відомо, — ледь чутно вимовив Слава.

— У такому разі — струнко!

Лейтенант виструнчився. Хлоп'ята здригнулись і завмерли, витягнувши руки по швах. Лейтенант заговорив повільно і чітко:

— Наказую вам скласти речі до двадцять третьої години нуль-нуль і їхати до мам. Повторіть наказ!

— Скласти речі і їхати до мам, — тихо сказав Слава.

— Речі… І — до мам, — майже прошепотів Мишко.

— Кру-гом!

Секунд зо три приятелі стояли нерухомо на тому самому місці, де стояв учора сержант Смирнов. Потім вони зітхнули, подивились один на одного, повернулися кругом і обидва мовчки попрямували до дверей.

УЧИТЕЛЬ ПЛАВАННЯ

Ми з Вітею Гребньовим і ще п'ятнадцятеро хлопців із шкільного туристичного гуртка збирались у великий похід човнами по річці Синій. Ми мали піднятися вгору за течією на сімдесят кілометрів, а потім спуститися назад.

Веслувати проти течії — справа нелегка, надто без тренування. Але тут нам з Вітею пощастило. За два тижні до початку походу чоловік моєї сестри купив двовеслового човна. Він дозволив нам кататися на ньому, поки у нього не почалася відпустка. І от ми з Вітею вже кілька днів тренувались у веслуванні.

Щоправда, тренувався здебільшого я сам. Вітя — хлопчина вгодований, гладкий і не те щоб ледачий, а якийсь флегматичний. Йому більше подобалося бути стерновим. У самих трусах, у величезному солом'яному брилі, привезеному його мамою з Криму, він сидів на кормі, стернував і командував:

— Вдих, видих! Вдих, видих!

Я розмірено веслував, намагаючись правильно дихати і не загрібати весла у воду.

Гарно було того дня на річці! Ліворуч повільно сунувся назад високий, стрімкий берег, на якому серед зелені біліли будиночки міської околиці. Праворуч берег був низький, заболочений. Там при самій воді, ніби тисячі зелених багнетів, стирчало листя осоки; за осокою тяглася лука, а за лукою виднілися житні поля.

Іноді до нас на борт сідала відпочити бабка або метелик, іноді з води виплигувала риба, наче для того, щоб глянути, хто це пливе на човні.

Ми пропливли під невеликим пішохідним містком. Тут місто закінчувалося. Далі на лівому березі зеленіли городи, а внизу, дід урвищем, простягався вузький пляж з чистим піском. У вихідні дні на цьому пляжі збиралося багато купальників, але в цей мент тут було тільки двоє: Сергійко Ольховников та Женько Груздьов.

Ми пристали недалеко від них, витягли човна носом на берег і сіли на пісок, та ні Сергійко, ні Женько нас не помітили. Вони стояли метрів за три від берега. Довготелесому Сергійкові вода була по груди, а куценькому Женькові — по горло. Обидва вони відпльовувалися, важко дихали, й обличчя у них були геть змучені.