Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 71

Юрій Сотник

Хлоп'ята помовчали. Раптом Слава сплигнув на долівку:

— Мишко!

Мишко підбіг до нього.

— Мишко! Дай слово честі. Дай найстрашніше слово честі: хоч би що трапилося, ми до кінця війни з фронту не підемо!

— Славо, даю слово честі! І знаєш що, Славо? Давай будемо мстити фашистам за винахідника.

— Давай! Нехай ми загинемо, нехай! Все одно ми з армії не підемо.

— Не підемо!.. Славо, ходімо знову до лейтенанта! Нехай він дасть нам яке завгодно завдання. А не дасть — підемо далі, аж на передній край!

Слава замислився.

— Ні, не треба, — сказав він, — треба дисципліни додержувати. Він сам нас викличе. Що ж нас, задарма, чи що, годуватимуть!..

Коли в землянку прийшли червоноармійці на обід, Слава спитав одного з них, чи не може він сходити до лейтенанта, сказати, що їм набридло сидіти без діла, що вони хочуть одержати яке-небудь завдання.

— Е-е-е! — протяг той. — Ви за це не бійтеся, хлопці. Лейтенант про вас не забуде. Він тільки ще не вирішив: чи то роту вам дати, чи батальйон.

Слава похмуро відійшов од нього. Мишко прошепотів:

— Краще не говорити. Тільки й знають, що глузутоть!

Дуже довго тягся час. Навіть учора вони так не, мучилися, як сьогодні. При найменшому шелесті за дверима вони схоплювалися, гадаючи, що то йдуть по них. Та настала й вечеря, а їх ніхто не кликав.

— Що? Ще не одержали завдання? — здивувався Очередько, входячи з товаришами до землянки. — Як же так? Лейтенант мені казав, що гадає вас у розвідку призначити.

Хлоп'ята промовчали. Серця їхні стиснулися. Правду каже цей Очередько чи знову збиткується над ними?..

Повечеряли. Бійці пограли в шашки, потеревенили і повкладалися. Лягли і хлоп'ята, сподіваючись, що хоч завтра скінчиться їхнє чекання. Вони позаплющували очі й лежали зовсім тихо, намагаючись якнайшвидше заснути. Але тут рипнули двері, увійшов хвацький старшина і сказав голосно й весело:

— Ну! Герої тут?.. До лейтенанта!

Немов підкинуті, схопилися приятелі. Гарячково поправляючи сорочку, Слава спитав:

— Навіщо? Не знаєте навіщо?

— Не знаю. Певно, завдання якесь бойове.

Бійці прокинулися.

— Швидше, хлопці! — кричали вони. — Пояси попідтягуйте, щоб заправочка була!

— Ви знаєте що? Ви як увійдете, то руку до головного убору, станьте в положення «струнко» і скажіть: «Товаришу лейтенанте, за вашим наказом боєць отакий і отакий прибув». Зрозуміли? Лейтенант дисципліну любить.

Хлоп'ята вийшли за двері.

— Гей! Гей! А кепки позабували! До простоволосої голови руку не прикладають!

Хлоп'ята повернулися, схопили кепку й шапку. Ідучи темним ходом за старшиною, Мишко схвильовано прошепотів:

— Славо! Знаєш що? Давай станемо на те саме місце, де вчора винахідник стояв. Гаразд?

— Гаразд!

Вони ввійшли до землянки. Там, окрім лейтенанта, був ще один військовий. Мишко скосив оком і став на те місце, де вчора стояв сержант Смирнов.

— Товаришу… товаришу лейтенанте… за вашим наказом боєць Розанов з'явився, — тремтячим голоском вимовив Слава.

— Боєць Снєгирьов з'явився, — промимрив за ним Мишко.

Лейтенант, який сидів за столом, усміхнувся і перезирнувся з товаришем.