Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 70

Знову віддавши честь, винахідник чітко повернувся і вийшов, трохи спіткнувшись на порозі.

Лейтенант знову звернувся до хлопчиків:

— Марш у землянку! І не швендяти у мене! Зрозуміло?

Діти поквапом вийшли за двері і повернулися до своєї землянки. Там, як і раніше, було темно, але хлоп'ята вже заспокоїлися.

Із спокійних облич військових у землянці лейтенанта вони зрозуміли, що битва точиться десь далеко і немає чого побоюватися, що вороги ось-ось удеруться в їхнє підземне житло.

Хлопчики ще довго правили теревені, сидячи в пітьмі, і зрештою відчули, що дуже стомилися від пережитих хвилювань і зовсім не виспалися цієї ночі. Вони лягли. Через якийсь час обидва спокійно сопіли.

… Слава прокинувся через кілька годин. У темній землянці пахло махоркою. Було душно. На різні голоси хропіли червоноармійці. Слава повернувся на другий бік і вже крізь сон почув голос телефоніста:

— Алло! Марс! Котра у вас година? Мій стоїть.

Хлопчиків розбудив окрик:

— Вояки! Сніданок проспите!

Під стелею горіла «летюча миша». Бійці сиділи на парах, брязкаючи ложками в казанках. Усі засміялися, коли хлоп'ята підхопилися, здивовано оглядаючись. Слава як ліг, так і проспав цілу ніч, не знімаючи бушлата й мішка. Мишко сплигнув з нар і відразу схопив свій портфель.

— Що ж це ви? Проспали фашистів. Уже вони кілометрів за сорок звідси. Як тепер доженете? — жартували червоноармійці.

Приятелі допалися до сніданку. За весь учорашній день вони майже нічого не їли. З ними пробували жартувати, розпитували їх, але хлоп'ята відповідали коротко, все ще переживаючи учорашній день.

Мишко помітив, що протилежні нари порожні, і спитав:

— А… а де він, винахідник?

Відразу в землянці стало тихо. Обличчя бійців посуворішали.

— У відпустку пішов, — не дивлячись на дітей, сказав один червоноармієць.

— У безстрокову, — додав інший. Лоб його був перев'язаний свіжим бинтом.

Хлоп'ята відчули лихе й замовкли. Один тільки Очередько пробурмотів:

— Добрі були хлопці!

Хлоп'ята зрозуміли, що винахідник загинув, і загинув, можливо, виконуючи лейтенантів наказ. Вони відклали ложки, їсти більше не хотілося. Червоноармійці незабаром пішли, а вони ще довго сиділи мовчки, дивлячись на порожні нари, де лежали дві пошарпані книжки і забута бляшанка з тютюном.

— Ніколи тепер не зробить велосипедика, — промовив нарешті Мишко.

— Загинув, а зв'язок відновив, — сказав Слава.

Колись у кіно хлоп'ята бачили чорні стовпи диму й землі від вибухів снарядів.

Недавно вони чули гуркіт вибухів справжніх снарядів та авіабомб і бачили розтрощені фугасками будинки.

І тепер вони думали про цього дивного бійця, котрий так спокійно пішов за наказом командира кудись туди, де здіймаються ці чорні стовпи, злітає в повітря роздроблене каміння, падають величезні дерева. Вони пригадували кожне його слово, кожний рух.

— Славо!.. А пам'ятаєш, як лейтенант сказав йому: «Горчаков не дійшов». Певно, Горчакова цього також убили.

— Ага! І, виходить, він знав, що, може, сам загине.

— Славо!.. І він навіть оком не змигнув. Наказав командир — він оддав честь і пішов.

— Так. А ще казав, що в нього покликання немає воювати!