Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 63
Юрій Сотник
— Славо, ти куди записку дів?
— До мами у клунок з постіллю.
— До моєї мами?
— Ні, до моєї… Стій тихо. Почують!
Вони помовчали. За хвилину знову почувся шепіт:
— Славо! Агов, Славо!
— Чого тобі?
— Славо, що ти написав у записці?
— «Що, що»! Написав: «Дорогі мамо, бабусю й Віро Дмитрівно! Ми втекли з поїзда. Ми хочемо грудьми захищати місто від ворогів. Будь ласка, не хвилюйтесь і не турбуйтесь». Ото й усе. Стій тихо і нічого не говори! Зрозумів?
— Зрозумів!
У мовчанці минуло кілька хвилин. Кроки вартового, що віддалявся по перону, чулися все слабше. Коли вони затихли, Слава відійшов од стіни й огледівся, притримуючи за лямки рюкзак.
— Мишко! Ходімо!
Його приятель підійшов до нього з великим, туго напханим портфелем. Обидва скрадаючись пройшли через хвіртку в дерев'яній огорожі станції, на мить зупинились і кинулися бігти у дощ, у темряву.
На привокзальному майдані вони нікого не зустріли і далі пішли повільно, тримаючись ближче до парканів і стін будинків. Одна калоша у Слави раз у раз зіскакувала. Важкий портфель бив Мишка по ногах. Обидва промокли від дощу і спітніли, але йшли не зупиняючись.
Містечко, таке знайоме вдень, тепер здавалося чужим і страшним. Жодної людини не було на вулиці. Жодне вікно не пропускало світла. Навіть собаки, які звичайно гавкали в кожному дворі, тепер мовчали.
Тільки зрідка в темних парадних великих будинків або під арками воріт жевріли вогники цигарок. Це чергові мешканці стояли на своїх постах. Помітивши їх, діти або кидалися бігти, або ж ішли скрадаючись, затамувавши подих.
Так вони дісталися центру міста. Попереду, перетинаючи вулицю, прогуркотіли чи то танки, чи тягачі і звернули в і ємний завулок. Потім поспіхом, майже бігцем, назустріч дітям пройшов взвод червоноармійців.
Хлопчики сховалися від них у суточки між кіосками, де колись торгували морсом і тютюном. Вони затрималися там, щоб трохи перепочити.
— Славо! — тихо покликав Мишко.
— Що?
— Славо, а ти написав у записці, що ми тепер, може, зовсім загинемо?
Слава розсердився:
— Ти… ти, Мишко, зовсім наче маленький! У людини голова йде обертом від турботи, а він зі своїми безглуздими запитаннями! Ну навіщо я їм це писатиму? Щоб вони повмирали від страху? Так?
Мишко не відповів. Він присів навпочіпки і якийсь час мовчав, шморгаючи носом. Потім знову зашепотів, ще тихше:
— Славо!..
— Знов!
— Славо, слово честі, це останнє запитання… Славо, від якої турботи у тебе голова йде обертом?
— Від якої? А ось від якої: нам треба дістатися на передову так, щоб не потрапити на очі патрулю. Як знайти оту саму передову? Куди нам піти? Ти про це подумав?
— Я не думав про це, але, по-моєму, Славо, де гармати стріляють, там і передова.
Хлопчики попрямували далі. Ще кілька раз вони ховалися, почувши, як чалапають по калюжах важкі чоботи патрульних, і тільки за годину вибралися на околицю міста. Тут було особливо безлюдно й незатишно. Гуркіт гармат лунав дужче.
Слава зупинився на перехресті незабрукованих вулиць і спитав:
— Де ж тепер стріляють? Куди йти?
Хлопчики топталися на місці, розгублено повертаючись на всі боки. Гуркіт, важке бухкання чулися тепер не тільки спереду, але й праворуч, і ліворуч, і позаду.