Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 62

Полковник дивився на Дмитрика, ледь посміхаючись:

— «Схоже на птаха, але таких птахів не буває». Отже, перед тобою було якесь загадкове явище… І ти навіть не спробував його дослідити. Так?

Дмитрик мовчав. Мовчали й люди, що обступили його, чекаючи, що він відповість. Але Дмитрик так нічого й не відповів.

— Яке ж ти маєш право сміятися з товариша? Ти от сидів склавши руки та критикував, а він у цей час діяв. Він же був певен, що це якась жива потвора, і не побоявся вийти на неї з дробовиком. Нехай він помилився, але він був героєм в ту мить, відважним дослідником, а ти ким був?

— А внаслідок модель усе-таки знайшлася, — голосно сказав хтось з моделістів.

— Так, — підхопив полковник, — модель знайшлася. Її вчора випустили перед самим заходом сонця, не розраховуючи, що вона залетить далеко. Але вона пішла й пішла… Льотчик, що погнався за нею, загубив її: сонце в очі світило. Модель рекорду не поставила, але результат показала добрий.

— А якби твій друг виявився таким самим, як ти, знаєш, що могло трапитися? — сказала дівчина в комбінезоні. — Першим поривом вітру модель скинуло б у річку, і шукай вітра в полі!

— І не було б у Аббаса ні моделі, ні цінного подарунка, — додав хтось із моделістів.

— Аббасе, подякуй мисливцеві!

— Аббасе, попроси вибачення!

Аббас узяв Васькову руку й двічі сильно трусонув її.

— Дякую! Прошу вибачення!

Моделісти почали розходитися. Полковник знову обняв Васька за плечі.

— Ти на літаку літав? — спитав він. Васько похитав головою.

— Ну, ходімо, я тебе влаштую.

Через п'ять хвилин життя планерного старту йшло звичайним порядком.

Моделісти бігали полем, тягнучи за собою планери на довгих тонких шнурах — леєрах. Білі, блакитні, жовті, сині птахи злітали в небо і, відчепившись від леєрів, починали ширяти.

Дмитрик, похмурий, насуплений, брів по аеродрому, засунувши руки в кишені штанів. Іноді він зупинявся, знизував плечима й неголосно промовляв:

— Безглуздо!

Почувся гуркіт мотора. Низько над Дмитриком промчав учбовий літак. Це Васько злітав у небо.

«КАЛУГА-МАРС»

Тієї дощової ночі зовсім близько від містечка бухкали гармати. Фашисти були за дванадцять кілометрів. З маленької станції щойно пішов останній ешелон, який повіз у тил жінок, старих та дітей.

Коротко постукуючи, пройшли теплушки, проповзли довгі пасажирські вагони з ледь помітним світлом у замаскованих вікнах; процокала відкрита платформа із зенітним кулеметом та червоноармійцями. Ешелон зник у темряві.

На спорожнілій станції зосталися лише кілька залізничників, вартові на пероні та двоє хлоп'ят років по десять, які причаїлися під вежею водокачки; один з них — кругловидий, у довгому пальті з піднятим коміром, обмотаним шарфом, у хутряній шанці; другий — худенький, шустрий, у короткому чорному бушлатику та чорній кепці.

Вони довго стояли мовчки під мокрою стіною, прислухаючись до кроків вартового на пероні та до гучних пострілів гармат. Потім хлопчик у довгому пальті ледь чутно прошепотів:

— Славо! Славо!

— Ну?