Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 61

— Тихо, тихо! Не треба кричати, — м'яко сказав полковник і звернувся до Васька: — Ну?

Васько м'яв пальцями кінчик своєї краватки і не відриваючись дивився на них'.

— Я… я ненавмисне, — насилу видушив він.

— Тобто як «ненавмисне»?

— Я не знав, що це модель.

— Не знав? Чим же ти її вважав? Перепілкою?

З лівого Васькового ока скотилася сльоза і затрималася на кутику рота. Він швидко злизав її.

— Ко… кондором вважав, — прошепотів він ледь чутно.

— Ким?

— Кондор… Кондором…

— Ану, розкажи до ладу. Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Васько мовчав.

— Не хочеш говорити?

— Хай він розповість, — сказав Васько і кивнув на Дмитрика.

Моделісти присунулися ближче й затихли. Дмитрик потер долоні і, всміхаючись, почав.

— Розумієте, діло, значить, було таке. Іду я вночі ловити рибу. Зі мною, значить, оцей Васько та його сестра. Ну, тут, звичайно, вони мені плетуть усілякі рибальські побрехеньки, що в їхній річці можна наловити три кілограми риби, але це справи не стосується. Отже, значить, ідемо. Раптом над нами пролітає якась велика тінь, перелітає через річку і зникає на одному дереві. І отут цей «герой» починає кричати: «Це кондор! Це якийсь загадковий птах! Собою пожертвую для науки, а його підстрелю!»

Дмитрик розійшовся. З великим гумором він розповідав про те, як Васько й Нюся йшли на «полювання», як Васько, напівмертвий від жаху, кричав над урвищем «гей» і як він у самих трусах почав переходити річку, але, злякавшись, повернувся.

Розповідав він так дотепно, що моделісти аж заходилися від сміху. Навіть сердитий Аббас став усміхатися. Навіть сам Васько всміхнувся слабкою, жалюгідиенькою усмішкою.

Посміювався й полковник, тримаючи в зубах цигарку. Що далі посувалася розповідь, то він частіше поглядав на Васька, і тоді в глибоко запалих темних очах його під кошлатими бровами спалахувало щось ласкаве.

Коли Дмитрик почав розповідати про саму битву з небаченим птахом, полковник, сміючись, обняв Васька і поплескав його по плечу.

— … Наш «герой» бабахнув удруге, його «кондор» розпався, і от вам наслідок, — закінчив Дмитрик, плавним жестом показавши на розбиту модель.

Довго в натовпі стояв такий гамір, що нічого не можна було розібрати. Одні щось говорили, інші все ще сміялися. Дмитрик, розчервонілий, задоволений собою, обмахувався кепкою. Васько стояв, опустивши плечі, і здавалося, що він навіть схуд за ці кілька хвилин.

— Цікаво! — сказав полковник, коли галас трохи: затих. Він здув з цигарки попіл і звернувся до Дмитрика: — Ти, я бачу, людина дотепна, тобі на язичок не потрапляй. Але ось що мене цікавить: адже ти теж не знав, що це модель, так?

— Не знав, — сказав Дмитрик.

— Не знав, що це модель, і був певен, що це не кондор. Що ж ти тоді думав: що це було таке?

Дмитрик перестав обмахуватися кепкою.

— Я… я взагалі нічого не думав… Я взагалі…

— Стривай, стривай! Як же це «нічого не думав»? Не думає дерево, камінь, слимак, а людина ж завжди що-небудь думає.

Моделісти неголосно засміялися. Дмитрик почервонів.

— Я, звичайно, бачив, що це схоже на птаха, але я ж знаю, що таких великих птахів не буває.