Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 51

Таня, бліда, рішуча, стояла на колінах, загороджуючи собою двері:

— Усі хочуть пити. І я не менш, ніж ти.

— «Не менш»! Два кухлі чаю під час вечері випила, а я…

— Не пущу! Зрозуміло?

Боря мовчки слухав цю розмову. Довга фізіономія його ще більше витяглася. Вава коротко схлипувала, ніби гикала, а її брат сидів нерухомо, страдницьки піднявши маленького носа й великі темні очі.

Раптом Боря підвівся:

— Товариші! Навіщо сваритися? Якщо кожен почне бігати до струмка і назад, то нас можуть помітити. Але хто-небудь може взяти рюкзак і принести води для всіх.

— Правильно! Він брезентовий і не протікає.

— І дуже добре! І чудово! — схвально запищала Вава.

— Не пущу!

Але тут терпець у «карбідів» урвався. Льоня, зігнувшись, підійшов до ланкової. Вава схопилася на ноги. Зле обличчя її виглядало з-за Льониної спини. Ступив уперед і Боря з юрчкуватим вихором.

— Що ж, нам тут помирати? — похмуро спитав Льоня.

— Не пущу!

— Кричала, кричала про подвиг, а як до діла дійшло — одну людину боїшся випустити!

— Не пущу!

— Ой дівчатка, яка дивна у нас ланкова! Щурів боїться, трикотажів боїться і всього боїться!

Льоня бив себе кулаком у груди:

— Ну, мене, мене пусти! Я так проповзу, що…

— Ти вже проповзеш! Знаємо тебе!

— Ну, сама йди!

— І сама не піду.

Льоня підійшов до неї ближче. Несподівано м'яким, пестливим голоском він спитав:

— Злякалася?

— Злякалася? — пискнула Вава.

Таня підхопилася, стукнулася головою об покрівлю і, тримаючись за тім'я, відрубала:

— Давайте мішок!

— От і чудово! От і чудово! І нічого такого не трапиться, — миролюбно заговорила Вава, витрушуючи з рюкзака рештки провізії.

Таня зняла пальто і взяла мішок.

— Злякалася, кажеш?

Вона відчинила двері, зігнулася, щоб знову не вдаритися об одвірок, ступила крок уперед, зупинилась на мить… І раптом, різко заточившись назад, зачинила двері.

— Чого ти? — здивувалися діти.

— Стоять! — ледь чутно відповіла Таня.

Усі кинулися до стіни і припали до щілин у дошках. Навіть Дмитрик перестав «помирати».

Покрутивши здивовано головою, він підвівся і підбіг до дверей.

На ґанку будинку «трикотажів» стояло двоє хлопчиків з рушниками через плече: один — маленький, другий — великий. Маленький, простягнувши руку, показував на льох.

«Карбіди» кинулися геть від стіни.

— Ідуть!

— Ой, дівчатка, прямо сюди йдуть.

Якусь хвилину вони метушилися по льоху, стукаючись головами об схили покрівлі.

— У люк! У діжки! — звеліла Таня. — Все прибрати!

Пальто, котушка з-під дроту, рюкзак, картопляне лушпиння, риб'ячі голови і хвости полетіли вниз, у глибину льоху. Льоня відчепив апарат від дроту і з'їхав на животі по хиткій драбині вниз. За ним скотилися інші. Крекчучи, штовхаючись, «карбіди» прийняли драбину і сховали її за діжки, що лежали двома рядами попід стінами. Кинули туди ж свої речі і рештки провізії. Потім кожний заліз у діжку, і всі притихли.

Минула хвилина, може, дві. Ось нагорі рипнули двері. Почулися два приглушені голоси. Один, статечний, басистий, схожий на голос Бурлака, сердито запитав:

— Ну, де твої карбіди?

Другий, тоненький, відповів неголосно, але палко: