Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 51
Юрій Сотник
Таня, бліда, рішуча, стояла на колінах, загороджуючи собою двері:
— Усі хочуть пити. І я не менш, ніж ти.
— «Не менш»! Два кухлі чаю під час вечері випила, а я…
— Не пущу! Зрозуміло?
Боря мовчки слухав цю розмову. Довга фізіономія його ще більше витяглася. Вава коротко схлипувала, ніби гикала, а її брат сидів нерухомо, страдницьки піднявши маленького носа й великі темні очі.
Раптом Боря підвівся:
— Товариші! Навіщо сваритися? Якщо кожен почне бігати до струмка і назад, то нас можуть помітити. Але хто-небудь може взяти рюкзак і принести води для всіх.
— Правильно! Він брезентовий і не протікає.
— І дуже добре! І чудово! — схвально запищала Вава.
— Не пущу!
Але тут терпець у «карбідів» урвався. Льоня, зігнувшись, підійшов до ланкової. Вава схопилася на ноги. Зле обличчя її виглядало з-за Льониної спини. Ступив уперед і Боря з юрчкуватим вихором.
— Що ж, нам тут помирати? — похмуро спитав Льоня.
— Не пущу!
— Кричала, кричала про подвиг, а як до діла дійшло — одну людину боїшся випустити!
— Не пущу!
— Ой дівчатка, яка дивна у нас ланкова! Щурів боїться, трикотажів боїться і всього боїться!
Льоня бив себе кулаком у груди:
— Ну, мене, мене пусти! Я так проповзу, що…
— Ти вже проповзеш! Знаємо тебе!
— Ну, сама йди!
— І сама не піду.
Льоня підійшов до неї ближче. Несподівано м'яким, пестливим голоском він спитав:
— Злякалася?
— Злякалася? — пискнула Вава.
Таня підхопилася, стукнулася головою об покрівлю і, тримаючись за тім'я, відрубала:
— Давайте мішок!
— От і чудово! От і чудово! І нічого такого не трапиться, — миролюбно заговорила Вава, витрушуючи з рюкзака рештки провізії.
Таня зняла пальто і взяла мішок.
— Злякалася, кажеш?
Вона відчинила двері, зігнулася, щоб знову не вдаритися об одвірок, ступила крок уперед, зупинилась на мить… І раптом, різко заточившись назад, зачинила двері.
— Чого ти? — здивувалися діти.
— Стоять! — ледь чутно відповіла Таня.
Усі кинулися до стіни і припали до щілин у дошках. Навіть Дмитрик перестав «помирати».
Покрутивши здивовано головою, він підвівся і підбіг до дверей.
На ґанку будинку «трикотажів» стояло двоє хлопчиків з рушниками через плече: один — маленький, другий — великий. Маленький, простягнувши руку, показував на льох.
«Карбіди» кинулися геть від стіни.
— Ідуть!
— Ой, дівчатка, прямо сюди йдуть.
Якусь хвилину вони метушилися по льоху, стукаючись головами об схили покрівлі.
— У люк! У діжки! — звеліла Таня. — Все прибрати!
Пальто, котушка з-під дроту, рюкзак, картопляне лушпиння, риб'ячі голови і хвости полетіли вниз, у глибину льоху. Льоня відчепив апарат від дроту і з'їхав на животі по хиткій драбині вниз. За ним скотилися інші. Крекчучи, штовхаючись, «карбіди» прийняли драбину і сховали її за діжки, що лежали двома рядами попід стінами. Кинули туди ж свої речі і рештки провізії. Потім кожний заліз у діжку, і всі притихли.
Минула хвилина, може, дві. Ось нагорі рипнули двері. Почулися два приглушені голоси. Один, статечний, басистий, схожий на голос Бурлака, сердито запитав:
— Ну, де твої карбіди?
Другий, тоненький, відповів неголосно, але палко: