Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 49

Юрій Сотник

— Сплять і не знають, що ми їм готуємо, — прошепотів він.

Усі мовчки кивнули головами і дивилися далі на білий будинок.

Завтра почнеться гра. Завтра загони «карбідів» і «трикотажів» з червоними і синіми пов'язками на руках повзатимуть по лісу, намагаючись промкнутися до табору «противника» і викрасти прапорець, захований в умовленому місці. І весь цей час п'ятеро відважних розвідників сидітимуть на пагорбі під самісіньким носом у «ворога». Вони стежитимуть за кожним рухом «ворога» і повідомлятимуть про все телеграфом у свій штаб. Це придумала Таня.

— Ходімо! — тихо скомандувала вона. — Борисе, Льонько, тягніть дріт!

«Карбіди» мовчки попрямували до льоху. Один за одним увійшли в низенькі двері поміж схилами покрівлі. Таня ввімкнула кишеньковий електричний ліхтар.

Надземна частина погреба була порожня. Посередині дощаної підлоги чорнів відкритий люк. Діти, стоячи навколо нього на карачках, зазирнули вниз.

У глибоку яму вела драбина. На дні ями при слабкому світлі Таниного ліхтарика діти побачили порозкидані порожні дерев'яні діжки.

— Капусту квасили, — прошепотіла Вава.

Льоня поправив кепку, що з'їхала на носа, і тихенько засміявся:

— Танько! А що як тут щури є!

— Не злякаєш. Вони б тут з голоду передохли. Замість того, щоб базікати, установлюй апарат.

Незабаром телеграфний апарат з електромагнітом від дзвоника, роликом від друкарської машинки і паперовою стрічкою, нарізаною з газетних полів, стояв у кутку під схилом покрівлі. Сидячи біля нього навпочіпки, діти дивилися, як Льоня робив пробу.

— Передай, — сказала Таня: — «Льох зайняли, незважаючи на труднощі. Повідомте, як приймаєте. Начпункту Закатова».

Льоня зняв кепку, схилив стрижену голову над апаратом і став натискувати на ключ, тихо примовляючи:

— Крапка, тире, тире, крапка… Тире, тире, тире…

Льоня передавав цю депешу хвилин п'ять і весь змок від напруження. Наприкінці він повідомив, що переходить на прийом, і повернув якийсь важілець. Тепер усі дивилися на якір магніту з олівцевим графітиком. Ось він злегка смикнувся. Льоня взяв пальцями кінчик паперової стрічки і потяг її до себе.

Десь за лісом, у кімнаті вожатого «карбідів», черговий телеграфіст табору Семенко Жуков стукав ключем, а тут на паперовій стрічці з'явилися слабкі рисочки і крапки. Насилу розбираючи їх при світлі ліхтаря, Льоня читав:

— «При-маємо дбре. Ба-жа-ємо у-пі-ху. Черговий зв'яз-ке-е-ець Жуков».

Вава тихенько засміялась і тихо заплескала долонями.

— Працює! — в захваті шепотіли «карбіди». — Працює!

Після випробування апарата вони розмістилися по різних кутках, і Таня погасила ліхтар.

Стало зовсім темно. Тільки щілини в покрівлі просвічувалися тьмяним нічним світлом. Діти притихли кожне в своєму кутку. Було чутно, як дзюрчить струмок під пагорбом і пищить самотній комар, що залетів у льох. Так спливло півгодини.

— Товариші! Ви не спите? — зашепотів раптом Боря.

«Карбіди» обурено забуркотіли в темряві: