Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 47

Юрій Сотник

Неквапливо, урочисто крокувала ланка через маленький ліс, що пролягав між обома таборами. Торохтів барабан, ревіла сурма, і з освітлених призахідним сонцем дерев раз у раз шарахалися в небо сполохані зграї граків.

Дорога вийшла з лісу на велику галявину. В кінці її стояв білий будинок з вежками та шпилястим дахом. Діти бачили, як «трикотажі» збігаються на лінійку.

— Очікують! Знають, у чім річ! — сказала Таня. — Вавко, знову не в ногу!.. Дмитрику, поправ краватку!.. Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири!

Вони увійшли у хвіртку і замарширували повз нерухомі ряди «трикотажів». Біля щогли з прапором на них чекав голова ради загону Мишко Бурлак. Таня зупинилася перед ним.

Умовкли сурма з барабаном. Стало зовсім тихо. Голова, гладкий, статечний, спідлоба позирав на представницю «карбідів», а вона, тонконога, худенька, насторожено дивилася на голову.

Щось дивне було в поведінці голови. Він намагався стояти струнко і лишатися як звичайно статечним, але час від часу робив якісь незрозумілі рухи: то поводив плечима, то зненацька випинав живіт, то зовсім ховав його. Таня передала йому пакет, заклеєний смолою. Бурлак узяв його і чомусь підняв праву ногу, зігнувши її в коліні.

На лінійці зашушукалися.

Голова розкрив пакет. Він опустив ногу, зігнувся, ніби у нього болів живіт, і почав похапцем читати тремтячим голосом, раз у раз збиваючись:

— «Відважним трикотажам од відважних карбідів. Шановні хоробрі трикотажі!

Ми, ваші сусіди, відважні карбіди, пропонуємо вам помірятися спритністю, витривалістю і кмітливістю у великій військовій грі. Гру пропонуємо почати завтра, о восьмій годині ранку, і вести її до цілковитої перемоги тієї чи іншої сторони.

Умови гри вам відомі.

Прийміть наші запевнення у великій до вас повазі…» Мишко читав, але ніхто його не слухав. Витріщивши очі, всі дивилися на ліву ногу голови: з короткої холоші його трусів повільно виповзав… білий щур.

— «… Прийміть… прийміть… запевнення… у великій до вас…»

Щур упав животом на землю, розставивши короткі лапи. І в ту ж мить несамовитий вереск пролунав над лінійкою. Два «трикотажі», збиті з ніг, покотилися на землю. Чиясь постать майнула над парканом і зникла за ним. Зчинився переполох. Півтори сотні дітей, репетуючи, обступили голову ради.

— Пустіть-но! В чім тут річ? Бурлак, що сталося?

Розштовхуючи дітей, до Бурлака підійшов старший вожатий.

— Ні в чім не річ! — бубонів голова. — Я його просто сунув за пазуху, а він — у труси і на землю… А ця чогось злякалася…

— Таню! — покликав вожатий.

Над парканом виткнулася забинтована Танина голова на тонкій шиї. Вона понуро втупилась у вожатого.

— Дивачка! Чого злякалася? Ходи сюди!

— Не піду, — відповіла Таня.

Босоногі «трикотажі» застрибали і захихотіли:

— Боягузка! Щура боїться! Від щура дременула!

— Так, боюся, — відказала Таня. — Петро Перший був хороброю людиною, а тарганів боявся!

Вожатий підняв щура й показав його Тані: