Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 48
Юрій Сотник
— Ну, Петро Перший, я його забираю. Йди сюди!
… З кислими обличчями вирушили «карбіди» у зворотний шлях. До хвіртки їх проводжали веселі «трикотажі»:
— Із самим Петром Першим завтра воюємо!
— Нехай щур нас охороняє! Жоден карбід не зачепить! До самого лісу за ними біг якийсь маленький хлопчик.
Пританцьовуючи, він пищав:
— Петро Перший, агов, Петро Перший! Петро Перший!
У лісі Льоня стукнув хлопчика барабаном по голові, і той побіг додому.
— Оскандалились! — пробурчав барабанщик. — А ще ланкова! Щурів боїться!
— Що-о? — Таня відразу зупинилась і повернулася до нього. — Що ти сказав?
Міцний, кремезний Льоня мовчки позадкував.
— Ану, перестрибни!
Дорогу перетинала глибока канава, через яку було перекинуто місток. Льоня пробурмотів:
— Дуже треба ноги ламати!
Таня зійшла із стежки, розбіглась і, перелетівши через канаву, впала на протилежному боці.
Більше ніхто не ремствував на ланкову. Ішли мовчки і швидко. Попереду була ще одна вельми важлива справа.
* * *
Запала ніч. Заснули «трикотажі» в своїй дачі зі шпилястими вежами. Погасли вогні в сільській школі, де жили «карбіди». Яскравий кособокий місяць поповз миготливим небом, і верхівки дерев у маленькому лісі засвітилися голубуватим світлом.
Унизу, під деревами, було темно й тихо. Обережно, мовчки скрадалася через зарості п'ятірка розвідників. Таня йшла попереду, тримаючи під пахвою фанерний ящик із саморобним телеграфним апаратом. Вава несла рюкзак з провізією, а її брат Дмитрик, такий же маленький і кучерявий, як вона, міцно притискав до себе четвертину з кип'яченою водою. Позаду всіх ішли Боря й Льоня. Зігнувшись і стримано крекчучи, вони волокли велику котушку з дротом. Котушка повільно крутилася, ледь порипуючи в нічній тиші, і чорний саперний дріт лягав на мокру від роси траву.
Йшли дуже повільно. Гілля чіплялося, невидимі корчі хапали за ноги, якісь галузки боляче стьобали по головах. Крихітний лісок, такий затишний удень, тепер глухо буркотів сухим хмизом під ногами і не хотів пропускати.
Подряпані, вони вийшли з лісу на край маленької балки, на дні якої дзюркотів струмок. Відразу ж за балкою височів пагорб. На вершині його, чітко вирізняючись на миготливому небі, чорніли три стовпи від згорілої сторожки і двосхила покрівля занедбаного льоху.
Таня спустилася в балочку і по каменях перейшла струмок. За нею рушив Дмитрик. Він став на камінь посередині струмка, вибираючи, куди б ступити далі, але раптом захитався, зігнувся і швидко випростався. Пролунав дзенькіт. Дмитрик, опустивши руки, завмер.
— Розбив! — тихенько крикнула Таня.
— Упала! — відповів Дмитрик.
— Тюхтій!
«Карбіди» пошепки лаяли Дмитрика. Боря сказав, що треба піти в табір і взяти іншу сулію.
— Авжеж! — розсердилася Таня. — Будемо цілу ніч туди й сюди бігати!.. Ходімо!
Вони переправилися через струмок, видерлися на освітлену місяцем вершину пагорба й зупинилися там, мовчазні, нашорошені. У хлопчиків були низько насунуті на лоб кепки, і в усіх поставлені коміри пальт.
За пагорбом тяглася галявина, голуба від місячного сяйва. У дальньому боці її, оточений з трьох боків темними соснами, білів будинок «трикотажів». Боря навіщось зняв кепку. На його тім'ї, немов перо індіянина, стирчав самотній прямий вихор.