Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 45

— Я досяг граничної глибини.

— Живий, значить, — зітхнула Галка.

Знову поповзли довгі хвилини, і знову запитання:

— Вовк! Живий?

І замогильна відповідь:

— Викачую воду з резервуара.

Зачекали ще. Почало розвиднятися.

— Вже друга година… — промовив Андрійко.

Галина перебила його:

— Дивіться на перископ! Він зараз полізе вгору!

Але перископ не ліз угору. Я нахилився до нього:

— Вово, ну як?

Мовчання.

— Вово-о-о! Чуєш? Як?

— Я вже все викачав.

— Ну, і що ж?

— Він не піднімається.

— Чому?

— Не знаю.

Ми схвильовано перезирнулися. Потім усі троє потяглися до труби.

— Як же тепер, Вовко?

— Не знаю.

— От казала, казала ж! — заскімлила Галка. — Треба було його за мотузок прив'язати. А тепер… Як же тепер?

І раптом Вовка занепокоєним тоном сказав із труби:

— На мене щось капає.

— Звідки капає?

— З люка капає.

Ми посхоплювались, очманіло оглядаючись. Що діяти? Я крикнув був: «Перископ!» — і вхопився руками за трубу, але звідти пролунав переляканий Вовчин голос:

— Не смійте за перископ! Відірветься.

— Казала, казала! — хникала Галка.

Вова порадив:

— Підведіть під мене мотузок.

Ми взяли обидва наших причали, зв'язали їх, причепили до середини камінь, опустили його на дно й за обидва кінці стали водити мотузку вздовж бортів човнів. Але «Архімед» надто глибоко зарився в мул, і його не можна було підчепити.

— Капає, Вовко?

— Капає! У мене вже добра калюжа. Швидше! — кричав Вовка з глибини.

— Треба роздобути яку-небудь вузеньку бляшаночку. Ми спускатимемо її в перископ і витягатимемо з водою, — сказав Андрійко.

Це він непогано придумав. Я помчав через кропиву до повітки. У Вовчиній майстерні не знайшлося жодної пристойної бляшанки, зате я знайшов там гумову кишку сантиметра з півтора завтовшки. Я виміряв її довжину і вирішив, що вистачить. Повернувся і розповів про свій план товаришам.

— Вовко, тримай кишку! Викачувати будемо. Тримай так, щоб кінець весь час був у воді!

Ми просунули кишку в трубу.

— Галко, викачуй!

Галина взяла в рота верхній кінець і почала смоктати з кишки. Вона трудилася щосили, але вода не викачувалася, бо трубка сплющувалася, коли Галина втягувала в себе повітря. Поки вона працювала, ми з Андрієм намагалися зрушити «Архімеда» тичками. Але тички виявилися надто короткими. До того ж їх було дуже трудно вдержати під водою.

Вовка зрідка справлявся про хід рятувальних робіт і казав, що вода в нього хоч і прибуває, але дуже повільно. Уже майже зовсім розвиднілося.

— Досить! Нічого ми так не вдіємо, — сказав я. — Треба їхати по підмогу до табору.

Усі погодилися зі мною. Галина залишилася на місці, щоб Вовці не було страшно, а ми з Андрієм взяли «Аврору» і, збивши два величезні стовпи бризок, накручуючи щосили колеса, помчали по оранжевій від сходу сонця річці.

Я не пам'ятаю, як ми доїхали, тільки ми були зовсім мокрі від поту.

Вискочивши на берег, я задзвонив у дзвін; Андрійко кинувся в будинок і несамовито зарепетував. З дверей, з усіх вікон вискакували напіводягнені, перелякані діти й вожаті. Льоля вибігла з ковдрою на плечах.

Я заволав: