Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 27

— Чого ти від мене хочеш?! — вигукнув Дік. — Невже ти хочеш, щоб я повірив цим лиходіям?

— О, ні. Я вже давно чув про вбивство твого батька, — відповів Метчем. — Ходять уперті чутки, що його вбив сер Деніел. Він вбив його, порушивши свою клятву; в своєму власному домі він пролив безневинну кров. Небо жадає помсти за це вбивство, а ти, син забитого, йдеш втішати і захищати вбивцю.

— Джоне! — вигукнув юнак. — Мені невідомо нічого. Можливо, все це й справді було так. Звідки мені знати? Але розсуди сам: сер Деніел зростив мене і вигодував; я грався і полював разом з його людьми, і раптом я залишу їх в хвилину небезпеки! О, хлопче! Якби я так вчинив, то повністю втратив би свою честь. Ні, Джоне, ти не смієш просити мене про це, ти не захочеш бачити мене таким підлим.

— Але ж твій батько, Діку? — нерішуче промовив Метчем. — Хто ж помститься за нього? А твоя клятва, яку ти давав мені? Адже ти клявся, закликаючи у свідки всіх святих.

— Мій батько?! — вигукнув Шелтон. — Батько велів би мені йти захищати своїх! Коли правда, що сер Деніел вбив його, то настане час і ось ця рука вб'є сера Деніела; але зараз я не можу залишити його людей в біді. А щодо моєї клятви, дорогий Метчем, то ти звільниш мене від неї. Ти звільниш мене від неї, щоб я зміг врятувати життя багатьох людей, які не зробили тобі нічого поганого, і щоб я врятував свою честь.

— Щоб я, Діку, звільнив тебе від клятви? Ніколи! — сказав Метчем. — Якщо ти покинеш мене, ти — клятвопорушник, і я розповім про це всім.

— Мій терпець увірвався, — сказав Дік. — Віддай мій гачок! Давай його сюди!

— Не віддам, — сказав Метчем. — Я врятую тебе проти твоєї волі.

— Не віддаси?! — крикнув Дік. — Я примушу тебе віддати!

— Спробуй, — сказав Метчем.

Вони стояли, дивлячись один одному в вічі, готові до бійки. Раптом Дік підбіг до нього, і хоч Метчем зразу ж відскочив убік, Дік миттю наздогнав його, вирвав у нього з рук гачок від арбалета, грубо повалив його на землю і став над ним, стиснувши кулаки, лютий і розчервонілий. Метчем лежав, уткнувшись обличчям в траву і навіть не намагався чинити опору.

Дік натягнув тятиву арбалета.

— Я тебе провчу! — розлючено кричав Дік. — Клявся я чи не клявся, забирайся геть від мене!

Він повернувся і побіг. Метчем зразу ж схопився і помчав за ним.

— Що тобі потрібно? — крикнув Дік, зупиняючись. — Чого ти біжиш за мною? Відчепись!

— Я біжу, куди хочу, — сказав Метчем. — Тут, в лісі, я вільний робити, що хочу.

— Ти зараз же відчепишся, клянусь Богородицею! — відповів Дік, знімаючи свій арбалет.

— Який же ти хоробрий! — сказав Метчем у відповідь. — Стріляй!

Дік збентежено опустив зброю.

— Послухай, — сказав він, — ти вже й так досить розгнівав мене, йди звідси, йди геть по-доброму, а то, хочу я цього чи ні, мені доведеться прогнати тебе силоміць.