Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 23

— Мені здається, що це Грімстон, — прошепотів Дік. — Він належав якомусь Сімону Мелсбері; сер Деніел був його запеклим ворогом. Ось уже п'ять років, як Беннет Хетч спалив цей будинок. Слово честі, мені шкода його. Він був такий красивий.

В байраці було затишно і тепло. Раптом Метчем, торкнувши Діка за плече, підняв угору палець.

— Слухай, — сказав він.

Тишу порушив якийсь дивний звук. Він повторився двічі, перш ніж хлопці зрозуміли, що це таке. Скидалось на те, що хтось прочищає собі горлянку. Слідом за цим хрипкий, грубий голос заспівав.

Спитав, підвівшись з місця, король усіх бродяг: «Веселі друзі! Чом це ви гуляєте в лісах?» І Гамелен безстрашний у відповідь йому: «Ніхто із нас не хоче йти в місто, у тюрму».

Співець замовчав, ледь чутно дзенькнуло залізо, і знову запанувала тиша.

Хлопці дивились один на одного. Хто б не був їх невидимий сусід, він знаходився по той бік зруйнованого будинку. Враз Метчем почервонів, перебіг по сволоку, що лежав через рів, і обережно поліз на купу уламків всередині будинку. Дік не встиг його стримати і тепер був змушений йти слідом за Метчемом.

В кутку зруйнованого будинку два сволоки впали хрест-навхрест і утворили разом з уламками щось схоже на малесеньку комірку. Хлопці потихеньку залізли туди. В цій схованці їх зовсім не було видно, а крізь бійницю в стіні вони могли спостерігати за всім, що відбувалось за будинком.

Зазирнувши в цю бійницю, Дік і Метчем аж похололи від страху, бо зрозуміли, що опинились в дуже скрутному становищі. Повернутись назад було неможливо, вони ледве насмілювались дихати. На лужку біля рову, не далі як за тридцять кроків від того місця, де вони причаїлись, горіло багаття. Над багаттям висів казан, в якому щось кипіло і парувало, а біля казана стояв худорлявий, високий на зріст чоловік з червоним обличчям. У правій руці він тримав залізну ложку, за поясом в нього стирчав мисливський ріг і величезний кинджал. Він, здавалось, насторожено прислухався, ніби почув щось в зруйнованому будинку. Очевидно, це й був співець. Очевидно, коли він мішав щось у казані, до його вуха долинули звуки необережних кроків. Трохи далі спав, загорнувшись у коричневий плащ, інший чоловік; над його обличчям літав метелик. На вкритому квітами кущі глоду висіли лук, колчан із стрілами і половина оленячої туші.

Нарешті чоловік біля казана перестав прислухатися, підніс ложку до рота, сьорбнув, хитнув головою, знов почав мішати ложкою і заспівав:

«Ніхто із нас не хоче йти в місто у тюрму», –

прохрипів він, продовжуючи пісню з тих слів, на яких зупинився:

О сер, нікому в світі не чинимо ми зла, Хоч в добрих ланей короля бува летить стріла.

Співаючи, він час від часу підносив до рота ложку, дув на своє вариво і куштував з виглядом досвідченого кухаря.

Нарешті він, мабуть, вирішив, що їжа готова, витяг з-за пояса ріг і тричі затрубив у нього.

Чоловік, що спав, прокинувся, перевернувся на другий бік, відігнав метелика і повів навколо очима.