Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 21

— Ні, мені шістнадцять, — відповів Метчем.

— Тоді ти погано ріс, — зауважив Дік. — Тримайся за руку. Ми підемо потихеньку, не бійся. Я зобов'язаний тобі життям, а я вмію віддячити і за добро, і за зло.

Вони підіймалися схилом.

— Рано чи пізно ми повинні натрапити на дорогу, — вів далі Дік, — і тоді підемо куди слід. Клянусь небом, в тебе неміцна рука, Джоне. Коли б у мене була така рука, я б соромився цього. Скажу тобі, — говорив він далі, раптом засміявшись, — Х'ю-Перевізник, напевно, подумав, що ти дівчина.

— Не може бути, — скрикнув Метчем і почервонів.

— А я готовий битися об заклад, що він так подумав, — вигукнув Дік. — Та й не можна докоряти йому за це, бо ти ж справді більше схожий на дівчину, ніж на хлопця. Скажу навіть, що для хлопця ти дивний і недоладний, а от дівчина з тебе була б вродлива, Джоне. Ти був би гарненькою дівчиною.

— Але ти не вважаєш мене дівчиною? — спитав Метчем.

— Звичайно, ні. Я просто жартую, — відповів Дік, — з часом з тебе буде справжній мужчина, Джоне. Ти ще будеш славетним воїном. Цікаво знати, кого з нас першого посвятять в рицарі. Мені до смерті хочеться бути рицарем. «Сер Річард Шелтон, рицар», непогано звучить, га? Але й «сер Джон Метчем» теж звучить непогано.

— Підожди, Діку, дай мені напитись, — сказав Метчем, зупиняючись біля джерельця, що витікало а пагорба і наповнювало піщану ямку завбільшки з кишеню. — Ах, Діку, якби знайти що-небудь поїсти! В мене аж серце щемить від голоду.

— Чого ж, дурню, ти не їв у Кетлі? — спитав Дік.

— Я дав обітницю… мене ввели в гріх, — затинався Метчем, — а зараз я їв би навіть сухий хліб.

— Сідай тоді і їж, — сказав Дік, — а я поки піду пошукаю стежки.

Він зняв з пояса торбу, вийняв з неї хліб і кусочки в'яленої свинини. Метчем жадібно накинувся на їжу, а Дік пішов уперед і зник серед дерев.

Незабаром він натрапив на байрак, на дні якого у мертвому листі дзюркотів струмок. За байраком знову росли дерева, але вже не верби і в'язи, а дуби і буки, і були вони вищі. У листі шелестів вітер, що майже зовсім заглушував шум його кроків по м'якій траві, та незважаючи на це, Дік обережно крався від одного товстого стовбура до Іншого, пильно оглядаючи все навколо. Раптом повз нього промайнув олень і зник у кущах. Дік зупинився, дуже незадоволений з цього. Ясно, що ця частина лісу була безлюдна, та олень, що, немов гонець, побіг перед ним, своєю появою міг сповістити кого-небудь про його присутність. І Дік, замість того, щоб іти далі, підійшов до високого дерева і видерся на нього.

Йому пощастило. Дуб, на який він виліз, був найвищим деревом у цій частині лісу, і з нього було добре видно навколишню місцевість. Дік, вмостившись на вершині цього дуба і гойдаючись під сильним вітром, побачив позад себе всю болотисту рівнину аж до Кетлі, річку Тілл, що звивалась серед порослих лісом острівців, а спереду — білу стрічку дороги, що зміїлась по лісу. Човна вже привели до ладу, і він плив до перевозу. Крім цього човна, не було ніяких ознак, що виказували б наявність людей, тільки вітер шумів у гіллі дерев. Дік уже хотів злізти з дуба, як раптом, глянувши востаннє на болото, помітив серед нього кілька темних цяточок, що рухались до річки. Було ясно, що стежкою швидко просувається якийсь невеличкий загін. Діка стривожило це; він швидко спустився на землю і повернувся до свого товариша.