Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 119

— Мілорда Глостера? — перепитав священик. — Невже битва закінчилась так сумно?

— Так, отче мій, битва закінчилась, ланкастерці розгромлені, мілорд Райзінгем, упокій, Господи, його душу, залишився на полі битви. А тепер, з вашого ласкавого дозволу, я буду робити те, для чого прийшов сюди.

І, відсторонивши священика, приголомшеного новинами, Дік штовхнув двері й побіг угору, стрибаючи одразу через чотири східці.

З дзвіниці було видно, як на долоні, не тільки місто Шорбі, але й поле, що оточувало його, і море. Було близько дванадцятої години, день видався ясний, і сніг блищав проти сонця. Подивившись навколо, Дік побачив наслідки битви.

Глухий невиразний шум долинав до Діка з вулиць, час від часу дзвеніла сталь. В гавані не залишилось ні одного корабля, ні одного човна. Але у відкритому морі біліли вітрила і чорніли цяточки човнів, набитих втікачами. А на суші по засипаних снігом лугах скакали купки вершників. Одні з них намагалися проскочити до лісу, інші, безперечно, йоркісти, сміливо перехоплювали їх і гнали назад у місто. Погляд скрізь наштовхувався на безліч людських і кінських трупів, що чорніли на снігу.

На довершення картини, ті з піхотинців, які не знайшли місця на кораблях, все ще відстрілювались у порту під захистом прибережних шинків. Там горіло кілька будинків, дим валував у ясне сонячне небо і хмарою летів у бік моря.

Увагу молодого спостерігача на дзвіниці привернула купка вершників, що мчали в напрямку Холівуда. Вона вже наближалась до лісу. Вершників скакало чимало — ніде, скільки сягало око, не було більше такого великого загону ланкастерців, і вони залишали на снігу широкий слід. Цей слід показав Діку шлях, яким загін виїхав з міста.

Поки Дік спостерігав за вершниками, вони без перешкод досягли узлісся і повернули на північ. І на тлі темного лісу Дік побачив колір їхнього одягу, добре освітленого сонцем.

— Темно-червоний і голубий! — вигукнув він. — Клянусь, темно-червоний і голубий! Наступної миті він уже мчав униз. Перш за все треба було розшукати герцога Глостера, тому що в цьому безладді тільки він міг дати йому достатню кількість воїнів. Битва в центрі міста по суті вже закінчилась. На вулицях було повнісінько солдатів, що вештались без діла. Одні з них тягли на собі стільки здобичі, що в них аж ноги підгинались, інші, п'яні, горлали пісні. Але, скільки Дік не бігав по місту і не питав у солдатів, де герцог, ніхто з них не мав про це найменшого уявлення. І тільки випадково Дік наштовхнувся на герцога, коли той, сидячи на коні, давав наказ вибити лучників з порту.

— Сер Річард Шелтон, — сказав він, — ви прийшли вчасно. Я зобов'язаний вам тим, що ціную не дуже дорого — своїм життям, і ще тим, за що я довіку буду перед вами в боргу — перемогою. Кетсбі, коли б у мене було десять таких командирів, як сер Річард, я міг би через два тижні рушити на Лондон. А тепер, сер, якої винагороди ви хочете?

— Дайте мені, мілорде, — сказав Дік, — п'ятдесят вершників. Вони потрібні мені для того, щоб наздогнати чоловіка, якого я ненавиджу, і звільнити дівчину, яку він забрав з собою. Зробіть мені таку ласку, більше нічого не попрошу.